17.2

***

Невеликий охайний будиночок, що належав тойянському скарбнику і його сім'ї, розташовувався у кварталі, де традиційно селилися торговці середнього достатку. Жодної ліпнини, строгі біло-сірі стіни, звичайнісінький дах… Мабуть, тільки високий, без єдиної щілини, паркан та охоронні заклинання на ньому свідчили про те, що на цій вулиці жив не простий купець.

На подив метаморфа, міністр фінансів не спав – з-під ретельно підігнаних віконниць подекуди вибивалося світло, в будинку чулися голоси, часом лунав сміх. Складалося враження, що сімейство скарбника розважає гостей – досить дивним чином, з огляду на таємничість.

– Постукаємо? – з повагою оглянувши тонкі блискучі лінії охоронних заклять, поцікавився Марк. – Чи почекаємо графа?

– Він уже мав прибути, – невпевнено припустив Карі, злегка натискаючи на грубезний лист заліза, що служив воротами. – Ми ж затрималися через Арголіна.

– Зате сопливий король нарешті зрозумів, що не все в цьому світі відбувається за його бажанням і не всі підкоряються його наказам! – роздратовано кинув колишній гвардієць і з силою вдарив кулаком по дверному молотку із зображенням вусатої голови. – Бридота яка! Навіть чіпати це не хочеться, а хтось же за таке гроші платить!

Ворота відгукнулися глухим стуком, який напевно ніхто в будинку і не почув.

– Хлопець дуже молодий і гарячий, – спробував заспокоїти друга метаморф. – Він розумний і прекрасно це знає, але поки що не завжди може передбачити наслідки своїх вчинків. Згадай себе в його віці! Арголін розривається між двома тронами, дідом і матір'ю, не-людьми і магами… Та ще й ми чогось вимагаємо! З його погляду…

– В його віці я прийшов у Влаю, щоб знищити династію Віллаїв! – перервав сусіда Марк. – І вже тоді я знав ціну життя. Ти в курсі, так? Імператор підписав смертний вирок моєму батькові, коли я був дитиною. Придворного кухаря звинуватили в державній зраді за якийсь любовний лист до покійної імператриці, щоб вона ніколи не знайшла спокою у світі Реха! Коли я думаю про це, то розумію, що час нічого не лікує! Мені ніколи не забути його страту… Ніколи… Тому не говори про вік – я зістарився у дванадцять. Вісім років я планував помсту… Всі ті вісім років, які ми з дядьком провели у прикордонні. У вигнанні, як родичі особливо небезпечного злочинця! І коли я зумів наблизитися до мети, виявилося, що імператриця давно померла, а імператор, звичайно ж, не пам'ятає той незначний випадок. Розумієш, що мене бісить?

– Арголін розділяє оточуючих на категорії, як і Малдраб, – кивнув Карі. – Але не за становищем у суспільстві, а орієнтуючись на особисті вподобання або корисність. І той, хто не вписується в це коло, не має цінності.

– Наприклад, Ельміра… Думаєш, не варто було його бити? Але коли він зажадав, щоб Зел розірвала сітку, і плювати, що буде і з книгою, і з дівчиною, мене злегка понесло…

Метаморф невизначено знизав плечима:

– Я не збираюся дорікати, якщо ти про це. Але ворога ми собі нажили, тут і думати нічого. Дістати ляпас від богині не соромно, а ось твого ляща він надовго запам'ятає. Нічого, може хоч про щось задумається… Ключ від книги у нього, тож нехай шукає прийнятні способи звільнення!

– Які? «Живу книгу» створила Ільмена, а вона тепер чи то мертва, чи то ховається… Як на мене, десь ховається! Не може ж така розумна магиня просто взяти і померти від серцевого нападу, як оголосили придворні лікарі трьох держав! Тому Арголіна врятує або поява Ільмени, або ключ.

– Або він зуміє вислизнути з-під нагляду Зеліни і знайде мага, якому начхати на життя Ельміри, – після паузи додав Карі. – Або ж можна звернутися до Радіса, але мені б не хотілося навіть розглядати такий варіант.

– Чому?

– Тому що Радіс – Перший маг, і цим все сказано. Пропоную ввійти без запрошення, як вважаєш?

Марк із сумнівом покосився на масивні ворота, знову окинув поглядом паркан:

– Ти ввійдеш, не сперечаюся. А мені що робити?

– Я тебе перекину.

– Нізащо!

– Тоді залишайся тут.

– Ще чого!

– Значить, доведеться змиритись. Приготуйся…

– Стривай! – закричав Марк. – Спочатку поглянь, що там!

Але було пізно. Він встиг відчути, як ноги відірвалися від землі, а наступної миті з його легень зі стогоном вилетіло повітря.

– Щоб тебе! Просив же подивитися, що тут!

Метаморф перемахнув слідом і подав другу руку.

– Не ний, синець тебе не вб'є. Нумо, Марку, не прикидайся! Що ти…

Сильний ривок штовхнув Карі на землю.

– Тихіше. Наші крики привернули увагу господарів.

– Твої крики, – огризнувся метаморф, намагаючись сховатися за низенькими кущами.

– Мої крики, спричинені твоєї дурістю, – парирував Марк. – Обійдемо будинок і зайдемо всередину, поки Еррадас дивиться в темряву.

– Непогана ідея.

Міністр економіки ще кілька хвилин вдивлявся з ґанку в навколишню темінь, приділивши особливу увагу шереху біля огорожі. Потім він зачинив двері, засунув засув і задоволено хмикнув. Дві тіні, що сховалися за важкою портьєрою, тихо гмикнули у відповідь, але Еррадас поспішав у вітальню і не звернув уваги на незвичайне відлуння.