20.3

***

– Здається, ти не зрозуміла сенсу другої лінії, пані очільнице. Вона не грає на почуттях, не лякає і не збиває зі шляху, хоча завдяки тобі останнє нам не загрожує в будь-якому випадку. Тут вивільняється потаємне… Не розумієш? Те, що ти вважаєш слабкістю і ховаєш у далекому куточку своєї душі, прагне заявити про себе. Можна піддатися і забути про Елфу, а можна вистояти і рухатися вперед. Звичайно, якби ми  петляли в лабіринті, я б ні за кого не поручився, але твоя магія… твоя неіснуюча магія прокладає прямий шлях, тому не варто надміру хвилюватися.

– А привиди? Всього лише декорація?

– Чому відразу декорація? – обурився Млот. – Вони підштовхують до крайнощів. Поглянь на Рі! Він не відводить очей від магічної ляльки і готовий побігти за нею на край світу.

Лін озирнулася.

Червоноволосий маг ішов, неприродно вивернувши шию і спостерігаючи за дівчиною в білому, яка безшумно рухалася за стовбурами дерев паралельно із ним.

– Рі! – покликала його чарівниця. – Рі!

Він повільно повернув голову і сумно посміхнувся:

– Їй так самотньо… Страшно… Її нікому врятувати. Немає нікого, хто б вивів її з коридорів першого палацу.

Привид кивнув, наче розуміючи, про що йдеться. Втім, його голова періодично погойдувалась у відповідь на нікому не чутні фрази. Мовчазна химера висловлювала згоду, щось заперечувала, докірливо морщилась, радувала широкою усмішкою, пускала сльозу…

– Бачиш, пані очільнице? Те співчуття, яким наш маленький елфа навряд чи коли-небудь обдаровував хоч одну істоту в своєму житті, зараз він витрачає на привида. Це почуття виявилося згубним для нього. Коли ми будемо поза другим колом, Рі, звісно, потроху оговтається, але істинним елфою, гідним побачити Незрівнянного, йому вже не бути.

Лін не підтримала розмову. Вона прискорила крок, прагнучи швидше вийти з-під крон саду, що так вплинув на одного з її супутників. Про себе чарівниця не дбала – її «потаємне» проявилося давно, і чергове місце сили було тут ні до чого. До речі, місце сили… Треба б розпитати Млота. А раптом той, хто споруджував палац Тагота, взяв за основу щось на кшталт Храмових земель? Дванадцять храмів Головного світу були побудовані біля входів у світи богів… Точніше, в найближчі світи – боги, як відомо, прийшли пізніше на все готовеньке. Цілком ймовірно, і тутешні лінії існували споконвіку, а Кендар лише пристосував їх для потреб єдиного бога Тагота.

– Я зрозумів! – голосно вигукнув Кела і заспішив уперед, ледь не висмикнувши носилки, які він знову тягнув разом з Айвом, із рук напарника. – Пані, ти богиня моїх снів!

Лін здивувалася. Такого зізнання із вуст завжди вкрай шанобливого молодика вона не очікувала.

– Отож-бо я дивлюсь, у тебе очі як у єнота, – з похмурою насмішкою проголосив Млот. – Мабуть, через кошмари зовсім втратив сили. Тихіше, хлопче, не стрибай! Не печаль богиню, ха-ха! Скоро до тебе повернеться розум, ти вибачишся, знову сховаєш очі, зате зрозумієш: жінки – необхідне зло, і нікуди від цього не дітися.

Кела насупився, проте сперечатися не зважився і відступив, окинувши чарівницю пронизливим поглядом.

На заході з’явилася Рунна. Її бліде світло насилу пробивався крізь густе листя, але все ж зуміло торкнутися дівчини-примари. Та потьмяніла і розтанула в повітрі. Лін зітхнула з полегшенням – нехай міраж і не ніс загрози, та без нього на душі стало спокійніше.

Шлунок зрадницьки забурчав, нагадуючи про вечерю – холодну воду.

«Вони терплять – і я потерплю!» – зупинила сама себе чарівниця, неймовірним зусиллям волі придушивши бажання зірвати одне з яблук, що вдосталь висіли прямо над головою, і перевірити, чи дійсно воно поки не дозріло. Здоровий глузд рішуче заперечував і проти ягід під ногами.

Позаду пролунав щасливий сміх. Лін навіщось вчепилася в низько навислу гілку і різко обернулася.

Сміявся Ірис. Його виснажене обличчя випромінювало справжнісіньке щастя, шрами навколо губ звивалися в такт веселощів, напівопущені повіки тремтіли…

Лвн здригнулася.

– Жахливе видовище, пані очільнице? – доторкнувся до її плеча Млот. – Твої очі не звикли до такого? Думаєш, каліка-раб не може насолоджуватися життям?

– Звідки його шрами? – поставила вона зустрічне запитання. – Ти знаєш?

– Чи знаю я? Звісно. Чи я скажу? Не думаю.

– Чому?

– Тому що треба подивитися уважніше. Коли зійде сонце, не погидуй і придивись.

Чарівниця промовчала. Який сенс кричати: «Я не гидую, а проявляю тактовність!», якщо для Млота образливе і те, й інше?

– Тут багато привидів?

Колишній елфа невизначено розвів руками.

Рунна швидко піднімалася, на сході з'явився краєчок Руна… Лін вирішила було, що друга лінія залишилася позаду, коли дівчина в білому виникла знову. Кілька хвилин вона мовчки супроводжувала подорожніх, не наближаючись, однак, надто близько, а потім зникла.

– Вона може проходити крізь «стіни» магії?

– Сама не бачиш? Не знаю, чи може, але ж проходить! – огризнувся Млот. – І в портал, схоже, потрапила. Ех, швидше б уже! Щось і мені хочеться збожеволіти!