ГЛАВА 23.1. Звичні знання

{Часом зі сміття, що засмічує голову, можна вивудити щось корисне. На жаль, таке трапляється нечасто – вміння думати теж вимагає практики.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

– Хтось щось розуміє? – запитала Лін, зупиняючись біля струмка, що перегородив шлях. – Як на мене, ми давно мали перетнути третю лінію. І четверту, до речі! Чому нічого не відбувається?

– І добре, що не відбувається, – важко зітхнув Рі. – Тому що краще однаково не буде.

– Думаю, надія не зникла, – з невимовним оптимізмом оголосила чарівниця, подумки з ним погоджуючись. – Багато що залежить від…

– Прокляття! – раптом закричав М-елфа, змусивши інших підскочити. – Чому ніхто цього не помітив?!

Лін подивилася на нього зі щирим подивом. Не помітили – що? Вона уважно озирнулася. Нічого незвичайного… Точніше, нічого незвичайного, крім браку незвичайного. Сад закінчився давно, магічні примари зникли, зате з'явилися живі істоти – комарі, птиці, невидимі в темних заростях дрібні тварини. Навіть струмок здавався пересічним, і в його водах, що виблискували під сяйвом місяців, не було нічого зловісного.

– Елфи не звикли дивитися вгору, – з лінню промовив Млот. – Для них вершина – вони самі. Вже з пів години, як я побачив, що місяці помінялися місцями, і хоч би хто підняв очі!

– Ага, – глибокодумно хмикнула Лін. – Ага… Ти знав, що йдеш назад, і мовчав? Чекав, доки знову з'являться примари і можна буде вдосталь познущатися? І байдуже, що Ірис ледь дихає, а Кела збив ноги до крові?

Млот смикнув плечем:

– Напрямок не має значення. Це наш останній шлях, і хіба погано, що я його трохи подовжив?

Краєм ока Лін помітила, що Айв і Кела, опускаючи носилки на землю, мимоволі кивнули, немов погоджуючись із товаришем. Вона схилила голову і задумалася. Неможливо, щоб вони, якщо зважати на розташування місяців, просто повернули назад. Напевно, довелося зробити велику дугу… І винна саме чарівниця – як-не-як, вона йшла першою, інші лише слідували по прокладеній «доріжці».

Так ось у чому полягало випробування знаннями! Стежити за орієнтирами, які неможливо змінити магією, а не дивитися під ноги і не вишукувати ознаки чергової лінії!

– Немає сенсу вгадувати, де ми звернули вбік, – неприязно сказав ерьєр. – Ходімо, Богообрана!

Лін зробила кроків десять у протилежному напрямку і зупинилась:.

– Я не могла помилитися!

Досадливий подих М-елфи краще за слова запевняв, що могла, ба більше – помилилась, і, найгірше, не бажає це визнавати!

Начебто все правильно: Рун, що рухався вищою орбітою, скочувався на захід, маленька плямиста Рунна поспішала на схід… Секундочку! Точно опівночі зустріч місяців спостерігалася тільки в Храмових землях, що тягнуться з півночі на південь через весь континент, і, схоже, десь посередині Світу Тварюк. Зараз не час розбиратися, хто саме змусив їх кружляти навколо планети настільки злагоджено, проте для Лін, яка провела все своє свідоме життя поруч із Храмовими землями і звикла звіряти годинник за головними нічними світилами, дещо в їхньому русі було незвичним.

– Вісім-дев'ять часових поясів… Не дванадцять, – пробурмотіла вона. – Якщо Рунна зійшла раніше, і вони зустрілися не в зеніті… Чорт, моя голова зараз вибухне! Та без різниці, хто коли зійшов і де вони зустрілися, – Рун не може бути ниже за Рунну! Невже це нікому не здалося дивним?

– Елфи не дивляться вгору, – наполегливо повторив Млот. – Вони не люблять небо, тому що його закриває магія, яку їм не подолати.

– Даремно ти так відгукуєшся про елф. Не забувай, тебе теж обдурила ілюзія.

– Або ж йому не вдалося обдурити тебе, Лін, – невпевнено додав Рі. – Пам'ятаєш, він говорив про струмок знань? Думаю, якщо перейти його, сумнівів не залишиться.

– Ну то вперед і з піснею! – саркастично вигукнула чарівниця і дуже здивувалася, коли Млот затягнув тужливий наспів, що в поєднанні з криками нічних птахів змушував коліна тремтіти.

Неспішна вода була теплою і незвично щільною, навіть тягучою. На дні струмка відчувалися дрібні гострі камінчики, довгі нитки жорсткої трави норовили сплутати ноги, проте найнеприємнішим сюрпризом виявився слизький стовбур гнилого дерева, що впало й перегородило шлях.

– Не спіткніться! – попередила Лін, насилу втримавши рівновагу. – Тут щось лежить.

– Невезучий шукач Незрівнянного? – припустив Млот. – Вашу ж!..

– Сказати: «Я ж казала!», чи обійдемося без зловтіхи?

– «Щось» – поняття неточне як у розмірах, так і в шкодочинності, – миротворчим тоном повідав М-елфа, спритно огинаючи перешкоду. – Цікаво… Струмок позаду, а ясності не додалося.

Чарівниця підняла очі до неба. Картина залишалася колишньою, в її розумінні – нереальною. Ерьєр, схоже, більше сумнівався у словах помічниці, ніж у тутешніх ілюзіях.

– Як у вас пояснюють створення світу? – запитала вона. – Випадковість? Божественне втручання? Магія? Чи й тут постарався Елфа?

– Батько Елфи, – на повному серйозі сказав Рі і зніяковів, пригадавши, що, якщо вірити Лін, на сусідньому континенті «Незрівнянних» хоч греблю гати.