ГЛАВА 24.1. Коли нема в що вірити

{Мене завжди вражало, що в імперії казки про Лана сприймаються як істина. У нього вірять більше, ніж у всіх богів, і, затамувавши подих, охоче слухають чергову байку, вигадану зазвичай ним же самим.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

Їм несказанно щастило: якби М-елфа змусив рабів підкопуватися під стіну на кілька чешів ліворуч або на десять чешів праворуч, вибратися на поверхню з іншого боку було б важко – там лежали кострубаті стовбури якихось дерев, викорчувані дощовими потоками.

Як робочі інструменти використовувалися дві срібні ложки і тонкий кинджал – верховний суддя Тагота не боявся давати невільникам зброю. Ні він, ні «Богообрана» в копанні участі не брали. За словами ерьєра, вони не мали права накликати підозри забрудненими руками.

«Якщо ми з'явимося невідомо звідки біля покоїв Елфи, який офіційно нікого не запрошує, це само собою буде підозрілим!» – обурилася Лін, але переконати його не вдалося. Масла у вогонь підлив Айв, що добродушно запевнив: від її допомоги зміниться небагато. І взагалі, шляхетні пані не порпаються в землі.

Чарівниця демонстративно склала руки на грудях, гордовито озирнулася, повідомила в простір: «Де ж тут шляхетна пані? Не бачу! Здається, вона добре замаскувалась!» і відійшла вбік. Її захопила пекельна втома, прогнати яку не могли ні крижана вода з «дзеркальця», ні ранкова прохолода, ні яскраві промені сонця, що спішило піднятися… То чому б не плюнути на совість, що теревенила про рівноправність, і не скористатися моментом? Тим паче в голову все наполегливіше лізли різні нехороші думки щодо найближчого майбутнього, і Лін боялася знову зірватися.

Раптом друга подоба, що не терпить заперечень і обмеження свободи, тільки і чекає, щоб нагадати про себе? Хоч чарівниця з нею й примирилася і не вважала це прокляттям, та їй не хотілося розбиратися з власними почуттями зараз, коли цей бісів Перший палац Незрівнянного так близько!

– Є! – з азартом вигукнув Кела. – Там справді порожнеча!

– Радіє так, ніби за стіною з нього знімуть нашийник, – крізь зуби прошипів Млот, витираючи брудними руками піт із чола.

– Я… це… – знітився молодий невільник. – Просто…

– Просто греби далі і не патякай!

Кела потупився і замовк.

– Вчіться бачити позитив, – повчально почав М-елфа, – тому що життя…

– Життя ката сповнене яскравих фарб, і гріх ними не насолоджуватися! – обірвав його Млот. – Дозволь вгадати, червоний – твій улюблений колір?

– Вертайся до роботи, – зітхнув ерьєр. – Негайно! У мене немає настрою вислуховувати скиглення раба, який не в змозі оцінити добре обходження.

– Моє рабство закінчиться сьогодні, не забувай!

– Це залежить від мене, – заперечив суддя Незрівнянного. – Виключно від мене. Але навіщо мені тримати слово? Ти не зробив нічого корисного, тому і не чекай поблажливості. З іншого боку, твоє товариство мені набридло… Гаразд, якщо постараєшся, з того боку, – він кивнув на стіну, – твої бажання здійсняться.

– Що?! – Млот аж підскочив і стукнувся головою об лікоть Айва.

– Якщо постараєшся, – повторив М-елфа. – Якщо дуже постараєшся!

 ***

Чорний плащ судді Тагота виявився дуже доречним – вивернутий, він захистив від бруду і чарівницю, і самого ерьєра.

«Тож в одязі селянки до Елфи можна, а ось плями – табу! Хоча спідничка Рі теж із моїми уявленням про великих елф не збігається», – міркувала Лін, розглядаючи нишком М-елфу, що з мученицьким виразом обличчя стежив за тим, як Айв намагається відчистити його плащ. З її погляду, пучок трави, який невільник використовував замість щітки, лише залишав на темній тканині зеленуваті плями і точно не був найкращим засобом для чищення.

Без свого похмурого вбрання ерьєр здавався молодшим, ніж чарівниця вирішила спочатку. Зважаючи на розгубленість Млота тієї пам'ятної вночі, про справжній вік М-елфи чув мало хто. Чи то він навмисно приховував, що живе занадто довго навіть для елфи, чи в середовищі елф не цікавилися нічим, окрім категорії, Лін не знала. Як і не уявляла, чим це може обернутися. Іронічно вийде, якщо за п'ятнадцять прожитих віків М-елфу коли-небудь оголосять демоном. Або, цілком можливо, божеством…

У нього були великі темно-сині очі, що в тіні капюшона здавалися майже чорними, не один раз перебитий ніс, не знайомі з усмішкою тонкі губи, різко окреслене підборіддя і дуже коротко стрижене волосся із сивиною.

«Не такими я уявляла напівкровок… Хоча і бачила лише Арголіна. Але наша Величність надто схожий на ельфа, а ерьєра в ельфізмі запідозрити складно. Хіба що очі… Так, недарма їх називають дзеркалом душі! І все ж дивно… Не-люди не старіють, найсильніші з магів немов застигають у віці, коли вони досягли свого магічного максимуму, але він… Йому років сорок… Сорок п'ять? Зазвичай вже до тридцяти стає ясно, чи здатна сила мага змагатися з часом. Кажуть, сам Радіс не уникнув цього і досі зовні як підліток. У нього навіть голос не огрубів! Тоді якого біса магія М-елфи не проявлялася так довго, га?» – вирішувала чарівниця, продовжуючи оглядини.

Приблизно одного з нею зросту, кремезний, із широкими грудьми і довгими руками… Він ледь помітно сутулився, робив правою ногою кроки трохи коротші, ніж лівою, хоч це не привертало уваги завдяки плащу. Ерьєр носив щось на кшталт м'яких тапочок на товстій підошві і штани на кілька розмірів більші, а з-під коміра його коричневої сорочки визирав фрагмент якогось татуювання. Саме малюнок змусив Лін зацікавитись і придивитися до нього уважніше.