25.3

***

Саєрт служив імператору вірою і правдою все своє свідоме життя, і звістку про необхідність присягнути новому правителю сприйняв аж ніяк не з радістю. Однак особливого вибору гарнізону, що був у розпорядженні графа Тойянського, не дали.

Не бажаєш визнавати зміну влади? Ну… Командири і самі не могли сказати про майбутнього короля нічого, що надихнуло б простих солдатів якщо не на подвиги, то хоча б на лояльне ставлення. Частина служивих подалася в найманці, частина нарешті зважилася завести будинок і сім'ю, деякі вирушили шукати кращого життя ближче до столиці імперії, а Саєрт і кілька таких же старих вояків залишилися. Куди їм діватися? Вік уже не той, щоб кардинально міняти життя, та й до звільнення залишилося трохи.

Його призначили десятником. Виділили в підпорядкування селян, що ніколи не тримали в руках зброї страшнішої за косу, та кількох ні до чого не придатних юнаків, що втомлюватися від однієї згадки про тренування, і наказали охороняти королівський палац. В інших десятках справи йшли не краще… Чи варто дивуватися, що з такими охоронцями могло статися що завгодно?

Надіслані з Влаї гвардійці тинялися без діла, але обходили кіратськіх «колег» десятою дорогою – чи то не бажали опускатися до їхнього рівня, чи то мали прямий наказ уникати зайвих контактів із необізнаними. Необізнаними у чому, Саєрт не знав, проте в тім, що навколо новоспеченого правителя коїться щось дивне, він не сумнівався.

Пафосна коронація, трагічне весілля, веллійська принцеса і самозванка, королівські родички, що раптом спалахнули ніжними почуттями до Тойяни, гості на головному майдані та інші незвичайності десятника мало хвилювали. Його справа – стежити, щоб до палацу не проникли вороги і щоб новобранці не повбивали один одного.

Як не дивно, саме завзяття новачків здавалося Саєрту найбільш підозрілим.

Де ж таке бачено, щоби вчорашні йолопи настільки різко взялися за розум і ні на мить не забували про свої обов'язки? Спочатку він грішив на молодого короля і його дар мага – мовляв, не сподобалося владиці, як несуть службу ледарі-піддані, ось і підштовхнув він їх кількома заклинаннями до правильного шляху. Потім, спостерігаючи здалеку за правителем, десятник зрозумів: тому начхати і на охорону, і на слуг, і навіть на «успадкованих» міністрів.

Саєрт розповів про дивну поведінку підлеглих іншим десятникам, і у відповідь почув схожі скарги. Створювалося враження, ніби на всіх стражників напала якась хвороба, що проявилася застиглим виразом обличчя і нереальною відповідальністю щодо служби.

«Треба розібратися!» – вирішив Саєрт і вирушив за порадою до придворного мага – одного з тих невдах, для яких шлях у Клус був закритий, а сил і здібностей розпочати власну справу не вистачало. Придворний маг у мага-короля – не надто перспективна професія…

– Пане Рейте, мені необхідно з вами порадитися, – ввічливо сказав десятник, вступивши в його покої.

І наткнувся на застиглий погляд мага, що несамовито гортав рукопис із обгорілими краями під суворим наглядом королівської тітки.

– Позбудься старого – прямо наказала вона.

Саєрт не чекав, поки його «позбудуться». Промовивши: «Вибачте, зайду пізніше», він ретирувався. І вирушив до єдиної людини, яка зуміла зберегти в круговерті влади і свої три посади, і повагу народу.

До Джерінера.

Десятник не пропустив жодної подробиці, описуючи те, що відбувається в палаці. Його похвалили за пильність і випровадили геть. Сповнений гордості, старий вояка поспішив назад. Він добре пам'ятав, як минув два перехрестя, привітався до дружини скарбника, купив гартонського тютюну… І все. На цьому його спогади закінчувались. Отямився він лише сьогодні вранці і дізнався від товаришів по службі, що примудрився побитися з якимось здорованем. Або з двома. Втім, судячи з відчуттів, Саєрт натрапив на цілу ватагу.

Здавалося б, після такого відлежуватися і відлежуватися, проте обов’язок не забув нагадати про себе. Точніше, Його Величність особисто відвідав казарми, мимохідь запитав про стан здоров'я шановного Саєрта, і, не чекаючи відповіді, наказав терміново зайнятися справою. Навчати новобранців, ось якою! А перед тим доставити одне невелике послання… Ні, зовсім недалеко, зламані ребра і побита голова десятника навіть не помітять відстані!

Напевно, якби Саєрт був при доброму здоров'ї і ясному розумі, він би придумав сотню відмовок і уникнув вінценосного доручення. Але повідомлення про те, що його десяток за минулі дні чарівним чином збільшився в півтора рази, вибило служаку з колії.

– Буде виконано, Ваша Величносте! – гаркнув він, намагаючись не кривитися від головного болю.

Король прихильно кивнув, пробубонів: «Нові підлеглі тебе миттю на ноги поставлять…» і зник. А десятник вирушив на завдання.

Його Величність не перебільшував – іти справді було недалеко. Лише до головного майдану!

А там…

Спочатку – постукати у ворота. Саєрт кілька разів піднімав руку, але не наважився вдарити у гладко обтесані дошки.

– Дядьку, там далі теж вхід! – крикнув хтось зі зграйки хлопчаків, що тинялися неподалік. – І там відчинено! Тільки ви не ввійдете! Ха-ха-ха!

Стражник цикнув на дітей, змусивши їх злякано запищати і розбігтися, насторожено озирнувся і попрямував уздовж високого паркану – туди, де відчинено, але не увійти. І звідки можна повернутися з чистою совістю – мовляв, вибачте, мій королю, не вдалося виконати доручення. А собі тишком подумати: «Нехай хтось інший лізе в лігво нечисті, і байдуже, що серед них, кажуть, є справжня богиня Життя! Плювати на плітки, але немає диму без вогню, а якщо й є, то тільки магічний».