ГЛАВА 27.1. Коли демони виявляються реальністю

{Завжди є хтось звинувачений. На жаль, зазвичай він навряд чи дійсно винний.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

Чарівниця не пам'ятала повернення в місто – про ті події їй розповів Рі. За його словами, дорога назад виявилася значно швидшою навіть із безтямним тілом – додатковим вантажем. Як і очікувалось, Ірис повернутися не зміг – лінія захисту, що випробовувала здоров'я, затримала його навіки.

Потім шляхи недавніх попутників розійшлися, і Лін розплющила очі тільки в просторій камері з величезним заґратованим вікном під самою стелею, крізь яке долинало безперервне цвірінькання горобців. Ідеальна чистота, новенький матрац, начищена до блиску залізна миска… Зі стіни стирчав обрізок труби, звідки постійно витікала тонка цівка води і збігала похилим жолобом до протилежної стіни, де зникала з легким шумом.

«Демону» постаралися забезпечити максимальний комфорт. Навіть співрозмовника надали – колишній ерьєр Другої категорії сам не розумів, з якого дива їх помістили разом.

Перші кілька годин Лін жахливо дратувалась через його присутність – хотілося посидіти мовчки і обдумати становище, а Рі, на жаль, спокійним сусідом по камері не був. Але потроху вона змирилася з неминучим сусідством, сприйняла його як належне і спробувала міркувати разом із червоноволосим магом. Особливої користі це не дало – співрозмовник не сумнівався: з темниці елф вибратися неможливо. Хіба що після смерті…

Ближче до ранку Лін зморив сон. Коли вона прокинулася, Рі в камері не було, і відтоді вона жодного разу не чула людського голосу. Тільки горобці…

Все повернулося на круги своя. М-елфа знову охороняв суспільство Тагота від проблисків інакомислення. Раби виконували доручення Комітету зустрічей. Рі потрапив у Підземелля. Точніше, куди зник Рі, Лін не знала, але припустила, що якщо вже ерьєр-каратель вирішив вдати, ніби «експедиції» до Елфи не було, то він напевно відправив червоноволоса мага туди, звідки складно щось довести .

Ну а місце демона – на багатті.

Скільки минуло діб? Чарівниця рахувала їх за зміною дня і ночі, до того ж кожен новий день починався з буханця досить черствого хліба, просунутого крізь ґрати на вікні. Дверей не було, тому вона вирішила, що той залізний заслін і є входом у темницю.

Шість засохлих кірочок… шість діб? І сьогодні – сьомий день. Знову це число… Можливо, воно нічого не означає, і завтра почнеться наступний тиждень її полону? Або… Сім разів по сім днів… Сім разів по сім разів по сім днів… Сім… Лін розуміла, що скоро почне сходити з розуму від невідомості. Жодних наглядачів, жодної варти, жодних звуків, які свідчили б про чиюсь присутність… Лише хліб, що падав щоранку. І горобці.

Сонце піднялося досить високо, щоб освітити підлогу. Дивитися на створені ним «ґрати» було неприємно. Тим паче, їжі чарівниця так і не отримала… Хоча яка це їжа? Лише щоб залишатися на ногах, але з деяких пір Лін геть перестала відчувати смак хліба.

«Навіщо я почала роздумувати вголос? Навіщо розповіла про пророцтва? Навіщо згадала Лана і вигадки Зеліни? Думала, вони оцінять мою відвертість? Хотіла справити враження? Чи просто намагалася заговорити зуби, щоб… зробити що? Тікати було нікуди, напасти першою без видимої агресії М-елфи я б ніколи не наважилася… Розмови, розмови, вічно одні розмови! Чому я постійно готова вплутатися в неприємності, але не готова до справжньої боротьби? Нехай мені відразливий шлях сили, та в цьому світі він – головний, тож ігнорувати його, відкидати, ходити по краю прірви, боячись вчинити наперекір собі, не правильно! Я це знала, але знаходила сотні причин, щоб уникнути кровопролиття. Цілком можливо, мене давно вже не було б серед живих, але принаймні я не мучилася б сумнівами. А зараз залишилося тільки жалкувати про згаяний час. Здатність руйнувати магію не роздробить камінь і не розплавить залізо…» – думала вона, вдивляючись у вікно.

Дні самотності, вимушеного неробства, очікування… І все ж Лін на щось сподівалася.

А після полудня зникла вода.

***

М-елфа знову хотів повернути час назад. Хотів потрапити в той момент, коли гостя з вільного світу заговорила про пророцтво, і змусити її замовкнути, не дозволити вимовити ім'я, прокляте і людьми, і елфами. Можливо, вона дійсно не бажала зла? І раптом їй вдалося б звільнити Незрівнянного від магії його найвідданішого сина?

М-елфа ставив собі ці питання сотні разів – і не знаходив відповіді. Здавалося, ймовірностей занадто багато, і ризик не виправданий, але бували моменти, коли ерьєр був готовий стрімголов помчати в передмістя Тагота, розкидати темницю по камінчику і благати полонянку про допомогу.

Його зупиняло одне – там, у Головному світі, хтось вірив, що Лін – дитя демона. Не придуманого безглуздими людьми – справжнього: посланця далекої зірки, покликаного знищувати інші світи!

Так, пророцтва були не тільки за бар'єром…

Минуле людей, позбавлених історії, стирається за кілька поколінь, тому в Світі Тварюк давно не згадували Лана. Зате М-елфа прекрасно пам'ятав свої дитячі кошмари, і головне місце в них займав біловолосий демон, в очах якого світилося сонце. З легкою посмішкою на губах він відправив під воду цілий острів біля східного узбережжя. Його корабель плив між уламками дерев'яних будинків, веслярі били веслами небагатьох, хто тримався на плаву, а він посміхався…