28.2

***

Одна мить. Лін усвідомлювала, що від смерті її відокремлюють лічені секунди. Чому М-елфа барився? Чому дозволив їй наблизитися ледь не впритул? Що його стримувало?!

Натовп, раніше слухняний і майже байдужий, уже розхвилювався не на жарт. Чарівниця не чула, що саме проносилося в його рядах, але було неважко здогадатися: глядачі жадали логічного завершення видовищної екзекуції.

– Ерьєр-каратель мертвий! – несподівано заволав хтось.

– Мертвий… мертвий… мертвий… – прошелестіло навколо.

«Та що за маячня?!» – мало не викрикнула Лін у відповідь, але помітила на губах М-елфи свіжу кров, а потім він мовчки впав до її ніг.

Між лопаток головного судді Тагота стирчало дерев'яне руків'я звичайного кухонного ножа, за крок від нього стояв Млот, напружений як струна. Здавалося, його обличчя перетворилося на кам’яну маску, і її навряд чи вдасться коли-небудь зняти.

– Раб не може підняти руку на господаря, – ворухнулися його губи. – Але немає заборони, що не дозволяє синові вбити свого батька!

Він ступив уперед, простягнув руку до ножа…

– Демон! – почулося з натовпу. – Демон… демон… демон…

– Навіщо? – вражено запитала Лін. – Чому саме зараз? Чому так?!

– Забула, пані очільнице, що він збирався зробити? – Млот спробував зобразити посмішку, але це нагадувало оскал.

– Наче тепер можна спокійно розійтися! Ти просто шукаєш смерті! Або зрозумів, як обійти заборони, і не зміг втриматися, поспішив перевірити здогад? Стривай! Ти розраховував повернути магію і за її допомогою уникнути кари? Що, не вийшло?

Пальці Млота стиснулися навколо рукояті.

– Вийде, – в його голосі не було й тіні сумніву. – Як тільки кат помре, я стану собою. І я захищу тебе, дурний демоне. Захищу, бо саме ти і твої наївні переконання підказали мені, як знищити його!

«Знищити…» – промайнуло в голові Лін.

Знищити легко, повернути – неможливо. І, як би вона не ставилася до М-елфи, для Світу Тварюк він – необхідне зло. Елфи і люди… Ім'я ерьєра більше не стримуватиме непомірні бажання перших і жагу реваншу других.

Чарівниця і не помітила, що стиснула руку Млота, змусивши його випустити ніж.

– Спалити демона! – нарешті вирвався із заціпеніння натовп. – Спалити всіх демонів!

«Чорт, а я вирішила, що гірше бути не може!» – філософськи повідомила сама собі Лін, і раптом побачила, що навколо з'явилися нові фарби.

– Я не люблю смертей, – сказала вголос. – Дуже не люблю. Чуєш, Млоте? Вбивство нічого не вирішує, а лише породжує чергову смерть! Конкретно зараз – нашу! Щоб тебе! Дюжина елф, спраглих до крові, – в цьому полягав твій геніальний план?

***

Уперше за довгі роки принцеса Маргалінайя відчувала умиротворення. Все йшло шкереберть, і світ готувався перевернутися з ніг на голову, але вона дивилася з вікна своєї колишньої кімнати на імперську столицю і будувала плани на майбутнє.

Скоро почнеться Пора Паломництва… Чи варто відвідати Дванадцять храмів, чи краще витратити цей час на розваги? У Влаї з'явилися два нові театри… Звичайно, гріх проводити вечір, спостерігаючи за кривляння акторів, однак служниці кажуть, що серед них є один апетитний екземпляр. Мода зробила величезний ривок уперед… Оновити гардероб? Чи змусити інших рівнятися на принцесу?

– Ваша Високосте, чи не приєднаєтеся ви за обідом до Його імператорської Величності?

Маргалінайя кивнула. Дивна річ, вона не відчувала ні злості, ні роздратування, хоча нав'язана служниця (наглядачка, сенс брехати собі?) і її пихата мова мали викликати лише негативні емоції.

– Зараз буду. І, як тебе там…

– Харита, пані.

– Неважливо. Знайди мені кравця. Пам'ятаю, колись Данас непогано справлявся з роботою… Він ще живий?

– На жаль, Ваша Високосте, час не щадить нікого. Але придворні дами дуже схвально оцінюють майстерність його сина. Я про це потурбуюсь.

– Добре. Можеш іти.

Служниця коротко вклонилась і зникла так само тихо, як і прийшла.

Час… Його не повернути, й іноді це навіть на краще. Грандіозні інтриги пішли прахом, і принцеса майже не шкодувала про це. Вона домоглася того, чого прагнула протягом двадцяти років, а деталі… Жодних сумнівів, повернути належне по праву і покарати зрадника було б чудовим доповненням до угоди з Рехом, але й нинішня дійсність непогана.

– Я живу. Мені знову вісімнадцять. Світ постарів, а я така, як раніше, – вимовила вголос Маргалінайя, насолоджуючись звучанням кожного слова. – Мені вісімнадцять, і у мене є двадцятирічний син. Батько визнав мене, незважаючи ні на що, і, думаю, до наступної весни зможе пробачити. Напевно, варто повернути Дісона в моє ліжко… Ні, ельф – пройдений етап! Ним керує нудьга, а мені хочеться чогось більшого. З іншого боку, мені теж нудно… До того ж любов, непідкріплена магією, занадто швидкоплинна. Нічого, живуть же якось люди без приворотного зілля, і я навчуся! Без отрут, щоправда, доведеться важко, зате статус принцеси дасть мені реальну владу, нехай і не над всією імперією.