Розділ 5

Від лікаря я вийшла десь через годину, мене боліла голова, все тіло було наче з вати, а ще я дуже хотіла спати. Добре що хоч рука не так болить, дія анестезії ще не пройшла. 

Виходжу на вулицю, і глибоко вдихаю свіже повітря, від чого на секунду в мене паморочиться в голові. Я швидко сідаю на лавку, яка стояла не далеко, заплющую очі, потираючи рукою скроні. Про себе радію, що все найстрашніше позаду. Треба трохи, посидіти та прийти до тями, а вже тоді іти на маршрутку. Цікаво, з відси їде щось до мого гуртожитку? Чорт... моя сумка, телефон, гаманець.. Я все залишила в роздягальні...

- Води? - через свої роздуми навіть не помічаю що біля мене хтось присів. Розплющую очі і бачу що поруч, сидить Левицький, який простягає мені пляшку з водою. 

- Що ти тут робиш? - незадоволено запитую.

- Тебе чекаю! - швидко відповідає і знову подає мені воду. Подумавши трохи, все ж беру пляшку, у мене справді пересохло в горлі. Тому від такої пропозиції гріх відмовитися.

- Так чого чекаєш? Їхав би собі додому..- кажу і відпиваю трохи води.

- Ну хоча б тому, що Ткач наказав відвести тебе назад в гуртожиток. 

- За це можеш не хвилюватися, скажу що доставив з комфортом, живу і здорову.. - відповідаю зі сарказмом.

- Саме це я  і збираюся зробити! - впевнено кидає хлопець  підіймаючись з лавки.

- Без тебе доберуся - фиркаю у відповідь, а сама думаю: Як доберусь, коли грошей немає? Може зайцем вдасться проїхати.

- Ну і як ти збираєшся добиратися без грошей і телефона? - глузливо питає хлопець склавши руки на грудях. Він що думки мої читає?? 

- Тебе це не стосується - закинувши голову назад, гордо видаю.

- Значить так Манюня, або ти зараз сама, добровільно сідаєш в машину, або я тебе туди насильно запхаю - навис надімною хлопець і промовив наказним тоном. Я підняла голову і поглянула просто в його очі, вони здавалися мені безкраї. Я справді ще ніколи не бачила таких гарних очей. Так дівчино, ти чого? Видає моя свідомість, напевно це так анестезія на мене діє. 

- Вставай! - ніяк не відстає Левицький, подаючи мені руку. Я трохи подумала й вирішила, що в моїй ситуації по дурному відмовлятися. Вибір в мене не великий, або з комфортом заїхати на машині за 15 хвилин, або пішком годину.

 Зрештою, хай там як, та тут я опинилася з його ласки . Тому звичайно оберу перший варіант. Та все ж піднялася я сама, повністю ігнорувавши допомогу хлопця. 

- Як рука? - запитує Макс вказуючи поглядом на травмоване місце, уже дорогою в гуртожиток.

 І таке питання, мене м'яко кажучи здивувало. Адже ще дорогою до лікарні, Левицький всім своїм виглядом показував що Ткач, буквально змусив його возитися зі мною, і це явно йому не до вподоби. А тут годину чекав на мене під лікарнею, воду купив, додому підвозить та ще й цікавиться моїм самопочуттям. І що це за лотерея щедрості в мою сторону? Ні, так звичайно набагато краще, ніж було раніше, проте все одно дуже дивно. 

- Жити буду! - коротко кидаю, тим самим даю зрозуміти,  що не збираюся ділитися своїми відчуттями. На щастя, дальше Макс включив музику і запитань більше не задавав. Наче відчув, що говорити я не маю жодного бажання.

- А, ледь не забув. Тримай! - коли ми вже під'їхали під гуртожиток, хлопець повертається і дістає з заднього сидіння мій рюкзак. 

- Ого, звідки вона в тебе? - запитую не скриваючи здивування. 

- Забрав з роздягальні, коли ти була в лікаря - не охоче пояснює хлопець, проводячи рукою по волоссі. 

- Чому тоді відразу не віддав? - запитую, не розуміючи для чого було вести мене додому. 

- Нуу тоді б... ти в машину точно не сіла - відповідає Левицький, чим знову мене дивує. Невже в цього хлопця і справді є совість. Хоча про що це я, він просто виконував наказ Ткача.

-  Зрозуміла, проте не варто було, я б і сама чудово добралася! - гордо кажу, хоча чудово розумію, що верзу зараз дурниці. Адже поїздка в забитій маршрутці, з пораненою рукою, таке собі задоволення - І.. Дякую що підвіз! - кидаю на останок, і швидко виходжу з машини. 

Я справді була йому вдячна, бо чесно кажучи сил на маршрутку в мене явно не було. Я відчувала себе як вижатий лимон і все що мені зараз хотілося, це лягти у своє ліжко, укутатися теплою ковдрою і хоч трохи поспати. 

Проте, біля входу в гуртожиток, боковим зором помічаю Андрія, і важко видихаючи, пришвидшую свій хід. Насправді, зараз у мене немає ні сил, ні бажання спілкуватися з цим хлопцем. Та в нього здається були інші плани. Як тільки колишній помічає мене, швидко кидає в урну недопалок з сигарети і впевненим кроком направляється до мене. 

Андрій шатен з карими очима, високий, статний хлопець, з різькими рисами обличчя. У порівнянні з гуртожитськими хлопцями він виглядав дорослішим і досвідченішим, в його очах не було вже цієї дурі чи що..., це і не дивно, адже він вже давно не був студентом, можливо саме цим він колись і підкупив мене.

- Привіт, Настуня! - підходить хлопець і мило посміхається, а потім намагається обняти мене.

- Привіт! - не охоче вітаюся і відходжу назад, тим самим не дозволяючи йому це зробити.