Гра в паралелі

2. Галина

Моя черга вже майже підійшла, коли подзвонив телефон.

 - Що? – розлючено спитала я, помітивши, що дзвонить брат.

 - Ти ні про що не забула? – зловісно сказав брат і я ледве стрималась, щоб не завити від злості.

 - Давай швидше до суті, скоро моя черга.

 - Я знаю.

Його голос пролунав майже поруч і я витягнула шию, блукаючи поглядом на ранкових перехожих. Слух мене не підвів. Недалеко від переходу стояв мій брат у огидній сорочці болотного кольору та світлих штанах. Все таки та його Христя не має ніякого смаку. Ще з його рудуватим волоссям і щетиною він був схожий на бідного художника, який малює все, що тільки захочуть його нечисленні клієнти. Дівчина перед мною відійшла від кіоску і я поклала слухавку.

 - Штрудель з вишнею, будь ласка – сказала я, відразу поклавши двадцять гривень на прилавок.

 - Прошу. – відповіла жіночка середніх років і простягнула мені гарячий штрудель.

 - Дякую! – мовила я і швидко відійшла геть, бо вже надто сильно мене хтось штовхав в спину. Навіть якщо так хочеться їсти, проявляти банальну ввічливість нормально. «Обожнюю» наших людей.

 - Ти знаєш котра година? – запитав Орест, докірливо нахиливши голову вправо.

 - Знаю. – пробурмотіла я, жуючи штрудель. – Іванка трохи побіситься і все. Вона знає, що я часто запізнююсь.

 - Часто – неправильне слово. – глянувши на годинник на руці мовив брат. – От «завжди» більше підходить. – він щіпнув мене за ніс і присвистуючи пішов геть.

Мати старшого брата це добре, а з другого боку це як мати ходячу книжку з секретами. Поки Орест ще жив з  батьками і мною між нами майже не було секретів.

Не те що я все йому розказувала, він все рівно якимось чином завжди знав коли я повертаюсь додому коли батьки в роз’їздах, скільки я випила на шкільній вечірці, де він нікого не знав та чому я розійшлась з першим хлопцем. Коротше, ходячий щоденник чотирнадцятирічної дівчинки, яка все в нього записує.

Машина пібікнула, пропускаючи мене, і я перебігла на другу сторону. Вже здалеку я побачила знайому каштанову голову і зелені кінчики волосся,  зібрані у французьку косичку. Я проковтнула рештки штруделя якраз тоді, коли Іванка помітила мене. Її зелені очі злісно зблиснули і вона ураганом пішла на мене.

 - Ти, – вона тикнула в мене пальцем. – ти хоч знаєш скільки я тебе тут чекала? Сорок хвилин, розумієш, сорок хвилин! Ще й зустріла твого братика солоденького. У мене стрес, розумієш? – Іванка коли злилась ставала така смішна, що я кусала губи, щоб не розсміятись.

 - Ну пробач. – винувато мовила я і обняла її. – Ти мене знаєш. Я навіть до Короновської на пари спізнювалась. А це взагалі вищий пілотаж.

 - Знаю. – обнявши мене у відповідь відповіла Іванка. – Просто Антон вже мені весь мозок з’їв, бо через тебе ми спізнились і тепер будем вирушати пізніше.

Я усміхнулась, опустивши голову, і згадала як Іванка тягнула мене за всі кінцівки купувати квитки в бозна-куди, бо їй «буде страшенно нудно без найкращої подруги в світі». Антон не дуже мені імпонував, але я вважала себе серйозною і спокійною людиною, тому, думаю, я витримаю півтори години з ним в поїзді. Смаки Іванки в хлопцях інколи мене дивували, ось як факт того, що в неї були амурні справи з моїм братом. Я дуже любила Ореста, але деколи він бував не просто головним болем, а мігренню.

 - Знаєш, я не розумію, чому Антон вирішив, що до вокзалу ми повинні їхати його машиною. Ніби не можна сісти на трамвай. -  раптово мовила Іванка, коли ми минали альтанку в парку Франка.

 - Рішення Антона мене в принципі дивують і я навіть не намагаюсь зрозуміти, що твориться в його голові. – тихо відповіла я, носками кедів копаючи камінці.

 - Ой, не кажи. Деколи я думаю: з ким я живу? – завелась Іванка і я зрозуміла, що це сигнал, що можна подумати про своє.

Іванці не потрібен в цьому випадку діалог, її монолог, насичений літературними словами з поєднанням характерних закарпатських словечок і доброго забутого мату, ставав незабутнім. Я часто казала їй, що треба було їхати в Київ і ставати акторкою театру, а не обирати археологію. Іванці на ці мої фрази лише махала рукою.

Хоча я сама вчилась на історичному факультеті, всілякі розкопки я не любила. Можливо, це зумовили пригодницькі фільми, які я не любила, я і сама не до кінця розуміла. Ритися серед старого мотлоху, руйнувати свою шкіру і манікюр. Лише думка про розкопки мене нервувала. Іванка ж навпаки була протилежної думки.

 - Чого притихла? Я вже закінчила. – усміхнулась Іванка і витягнула сигарету. Вона помітила мій осудливий погляд і швидко затараторила: – Я знаю, знаю, що вони мене вбивають і я обіцяла кинути. Але зустріч з представником чоловічої половини твого сімейства і твоє тріумфальне спізнення мене доконало. В мене стрес.

 - Та кури. – кинула я, відійшовши трохи далі. Не люблю я сигаретний дим. – Я якраз думала, чи їхати все таки мені з тобою в ту твою псевдо-експедицію.

Подруга смішно округлила очі і миттю викинула сигарету у найближчий смітник.

 - Скажи, що ти жартуєш. – серйозно мовила вона і вхопила мене за зап’ястя.

 - Ні. - відповіла я. І справді не дуже хотілось їхати. Навіть батьки, які не часто втручались в моє життя, відмовляли. – Досі не розумію що тебе вкусило, що ти вирішила побавитись в Індіану Джонса.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше