5. Галина

Ще ніколи я так довго не розплющувала очей. Глибока темрява поглинала мене і стало страшно.  Я спробувала поворушити руками і ногами і мені вдалось. Значить нічого не зламано. Останнє, що я пам’ятала, це те, що трава раптом зникла з-під моїх ніг і я впала у яму. Голова заболіла і я застогнала. Я відчула, що по мені ходить щось легке і підняла руку, щоб зігнати це, чим воно б не було. Над головою почулось кукурікання півня і я нарешті розплющила очі.

 Лежала я  на землі, а навколо бігали дві курки. Очі забігали, оглядаючи навколишнє середовище. Це точно не було те поле, де я втратила свідомість.  Спертись на лікті і щоб хоч трохи затриматись в тому положенні коштувало мені титанічних зусиль. Я знаходилась на чиємусь дворі, швидше за все, позаду будинку. Сонце вже сідало, але стояла сильна спека. Вставши на тремтячі ноги і, потираючи потилицю, я оглянула будинок. Це був одноповерховий особняк  зі білими стінами і синіми віконницями. Збоку від мене ріс сад фруктових дерев, біля моїх ніг бігали кури, трохи далі біля невисокого зубчастого паркану лежали дрова. Я повільно пішла далі, обходячи будинок. Я торкнулась штанів з надією знайти там телефон, але в кишенях було пусто.

Решта будинків були схожі на цей, можливо, не з таким ремонтом, але теж достатньо гарні. Стояла така тиша, що можна було чути як гудуть бджоли над квітами, що простягались вздовж всього периметра будинку.

В мене склалось таке враження, що це село застрягло в минулому. Дійшовши до парадного входу я побачила кам’яну дорогу, з великими ямами, і подекуди  калюжі. З іншого боку будинку біля клумби стояла собача будка, на щастя, порожня. Я боялась великих собак, тому зустрітись з однією сам на сам, не дуже хотілось. Ввечері дорогу освітлювали старі ліхтарі, які були розбитими, а скло лежало внизу на узбіччі дороги.

Куди я потрапила? Паніка наростала в грудях і я осіла на стоптану землю і закрила обличчя руками. Сльози самі навернулись на очі і я заплакала. І заплакала так, що не почула кроки, що наближались до мене.

 - Хто ви? – пролунав біля мене голос.

Я підняла очі і побачила жінку середнього віку, ще дуже гарну і високу. Світле волосся було сховане під сірою хусткою, а у руках вона тримала мішок. Її лице здалось мені знайомим, але я відігнала ці думки.

 - Галина. – тихо відповіла я , підводячись. – Скажіть, я що померла?

Жінка здивовано глянула на мене і, відчинивши хвіртку, підійшла ближче.

 - Ні. Чого ж вам, молодій, так думати? А от що ви робите в мене в дворі це дивно.

 - Я… я не знаю.. – мій язик пересох від нервів і я закусила губи. – Я майже нічого не розумію. Я впала в якусь яму, а потім.. Потім.. я отямилась у вас на городі. – жінка насупилась і уважно слухала мене. Її вираз обличчя нагадав мені тата, коли він мені читав чергову лекцію, щоб я не запізнювалась. – Пробачте, але я, здається, збожеволіла… - я знову сіла на землю і вхопилась за розпатлані коси.

 - Тихіше, дитино, не плач. – незнайомка, доторкнулась до моїх рук і підняла мене на ноги. – Ходімо, ти зайдеш в дім, заспокоєшся і все мені розкажеш. Добре?

Я кивнула і пішла за нею до будинку. Не знаю чому, але я повірила їй. Вона нагадувала бабусю і тата, особливо манерою говорити. Вдягнута вона була бідно і якось недбало, руки  були в мозолях і почорнілі, ніби від землі. Всередині будинок був обставлений бідно. В куті стояла лавка, перед нею стіл, вікна пропускали сонячне світло до хати і всюди панували сутінки. Біля вікна була маленька кухня та піч, ще лівіше троє дверей.

 - Сідай. Тебе Галина звати, правильно? – перепитала жінка і я кивнула, сідаючи за стіл. Вона налила мені води у горнятко і поставила на стіл. Мішок вже стояв на одній з тумб, а хазяйка стомлено опустилась на табурет навпроти мене. Лише зараз я побачила глибокі зморшки біля її очей, впалі щоки і гарні сині очі. Мені заболіло серце при виді цієї жінки, невже вона так багато працює?

 - Мене звати Меланія. Я живу тут з чоловіком і двома синами.

 - Рада знайомству. - я намочила губи прохолодною водою і зробила ковток. – Я справді не розумію, як я тут опинилась. Ми з подругою поїхали на розкопки, посварились, а потім я гепнулась у яму. І прийшла до тями тут. – додала я, зробивши ковток води.

 - І ти хочеш сказати, що дійсно не знаєш, як тут опинилась? Я живу тут вже двадцять років і тебе жодного разу не бачила. – голос Меланії був мелодійний і гарний, але з шаленим смутком і втомою. – Мова в тебе теж не тутешня, більше схожа на міщанську. Руки ніколи не знали роботи, а одяг взагалі дикий. Дівчина і в штанах? – я оглянула свої джинси і футболку з бантом на грудях і ледь істерично не розсміялась. В цьому селі що не носять штанів? Які динозаври тут живуть?

 - Ви не носите штанів? Всі дівчата зараз носять штани. Боже, - я завертілась на стільці. – який тут рік?

 - 1942. – спокійно відповіла Меланія і я ледь не захлинулась водою. Мені не почулось. Вона чітко сказала «1942».

Певно, я з глузду з’їхала. Мама мія, я опинилась майже 80 років назад. Напевно, я точно вмерла. Голова взагалі не варила, ноги затекли, добре, що я сиджу, а то впала б знову. Потрапити в цей страшний час! Якщо це сорокові і я в Україні, то, швидше за все, це німецька окупація.

 - Де я? – тихо спитала я. – Яка це країна?

 - УРСР. Війна уже три роки йде. Німці напали рік тому. В селі вони вже два тижні. Але одні то їдуть, то інші приїжджають.  – відповіла Меланія і взяла мої долоні в свої, помітивши що я зблідла. Я похолола.