Гра в паралелі

8. Вільгельм

Не знаю чого я вирішив їх налякати. Хлопчак ледь не плакав та і дівчина  була якась неприродньо бліда. Я кинув пояс з пістолетом на ліжко і розщіпнув мундир. У кімнаті було світло і стояв легкий аромат квітів. Я витягнув одяг з валізи і поскладав у крихітну шафу, що стояла біля дверей. На столі біля вікна стояв глечик. В роті пересохло і я взяв глечика до рук. Він виявився пустим. З ним в руках я вийшов з кімнати.

Хлопчик так і сидів на лавці за столом, а дівчина накладала їсти. Побачивши мене, вона відразу завмерла з ложкою в руках.

- Вода. – мовив я, показуючи пусту посудину. Вона тільки кліпнула очима, не розуміючи, що я сказав.  – Чорт! – лайнувся я собі під ніс і вже хотів йти, як хлопчик скрикнув і підійшов до дівчини.

- Вода! – сказав він, смикаючи її за рукав блузки. Я обернувся. Напевно, малий чув це слово від інших солдат. Він тихо ще раз повторив це слово їхньою мовою і до неї нарешті дійшло.

Дівчина дістала чисте горнятко зі серванту і налила води з чайника. Я роздратовано поставив глечик на піч і забравши горнятко, пішов назад в кімнату. Вода м’яко змочила горло і я сів за стіл. Через годину треба з’явитись в комендатурі, а я навіть не бачив документів. За дверима було тихо, діти напевно розійшлись по кімнатах. Непомітно промайнув час і наручний годинник показував пів-другу дня. З хвилини на хвилину мав прийти ад’ютант.

Ганс Шнайдер був молодим і перспективним чоловіком, хоча коли мене поставили перед фактом, що саме він буде моїм помічником, я розлютився. Мені не були потрібні ніякі помічники! Папери були в порядку, я навіть б хотів похвалити Бернда за його успішне виконання поставленого мною завдання, але як тільки згадав його зарозумілу пику то відразу передумав.

Я склав документи назад у папку і піднявся з-за столу. На вулиці просигналила машина. Молодець, Ганс, пунктуально. Я накинув мундир і вийшов з кімнати, тримаючи у руках папку і кашкет. На кухні нікого не було.

Перед будинком стояла машина, за кермом сидів Ганс. Незвично було його бачити в такому становищі. Ми з ним майже не були знайомі. Рік тому він лежав в госпіталі як і я, з пораненням в груди. Мені пощастило більше, а от Гансу… Лікарі казали, що він навряд чи отямиться. Але Ганс здивував навіть Бога.

- Рушайте! – наказав я, сідаючи на заднє сидіння. Юнак лише кивнув і машина зрушила з місця. Село не вирізнялось буквально нічим. Однотипні будинки стояли  рядами, подекуди на поворотах я помічав спалені стіни. За будинками виднілись безкрайні поля, на яких працювали селяни. Я відвернувся. Якось невчасно згадались батьки. Я на секунду заплющив очі, відганяючи від себе думки про сім’ю.

Ганс невміло їхав, ніби вперше сів за кермо. Деколи хотілось накричати на нього, щоб привести до тями. Дати зрозуміти, що він везе не якусь юну фройлян на прогулянку та щоб трохи більше натискав на газ, а то плетемось, мов черепахи. З горем пополам, дякуючи Гансу, я добрався до комендатури. Хлопець вискочив відчинити мені двері, але я уже сам вийшов, тицьнувши йому в руки папку.

Злість потроху починала закипати у венах і, щоб не зірватись, я швидко пішов всередину. Тільки за мною зачинились двері, як всі зупинились і встали струнко. Настрій трохи підвищився.

- Хайль Гітлер! – віддав честь молодий офіцер і підійшов до мене.

- Вільно! – відповів я.

- Франц фон Інгельман, герр гауптштурмфюрер! Ми з нетерпінням чекали на Ваш приїзд. – мої губи ледь скривились у посмішці. Звісно, вони мене чекали! Яка непереконлива брехня! - Дозвольте, я покажу Вам ваш кабінет. Прошу! – він пропустив мене вперед.

Всередині будівля виглядала краще, ніж ззовні. Побілені стіни, вимиті до блиску сходи і підлога. Уявляю якими методами вони змусили місцевих жительок зробити тут таку стерильність. Але, в принципі, байдуже. Нехай вони хоч щось роблять на совість, навіть якщо це не успішне ведення війни, то хоча б мотивація до праці цих брудних селян.

Франц відчинив перед мною двері і швидко зробив ноги. Ще б пак, не хотів залишатись наодинці з великим і страшним гауптштурмфюрером. Не обертаючись я спробував зачинити двері, які ледь не вдарили Ганса.

- Ви ще досі тут? – гаркнув я, дивлячись, як хлопець притримував двері.

- Ви не дали мені жодних доручень. Тому я чека..

Я зупинив його, піднявши долоню догори, та зайшов вглибину кабінету. Сам кабінет був на диво нормально обставлений, широкий стіл з настільною лампою, кілька книжкових стелажів, в кутку стояв прапор, а на стіні висів портрет фюрера. Пилюки не було ніде, а на підвіконнику не було вазонів. Все таки, непогано вони підготувались. Знали, що я звертаю увагу на дрібниці. Ганс оминув мене, поклав папку на стіл і, ставши збоку, чекав на накази. Сівши за стіл, я нарешті придумав чим зайняти ад’ютанта, тільки щоб він не маячив перед очима.

- Принесіть мені всі документи, що були складені за моєї відсутності. Потрібно перевірити чи всі в селі мають аусвайси, тому доведіть усім до відома, що сьогодні ввечері, о сьомій годині, всі жителі повинні прийти на площу, якщо тут є щось на кшталт цього. Якщо хтось не з’явиться чи не матиме аусвайса - розстріл.

- Так точно! – Ганс вже побіг до дверей, як згадав, що не отримав мого дозволу йти.  – Дозвольте йти!

- Вимітайтесь! – я махнув йому і піднявся. Відчинивши вікно, я потягнувся за сигаретами і закурив. Вікно виходило на вулицю, якою я приїхав. Біля паркану стояла машина, на вулиці крокували солдати, а сонце так і не переставало пекти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше