Гра в паралелі

16. Вільгельм

Ранок був бурхливим. Я вперше, за весь час перебування тут, проспав. Гансу довелось гнати на повній швидкості, щоб довезти мене у комендатуру вчасно. Я находу поправляв кітель, коли ніс у ніс зіткнувся з Клаусом. Друг він був хороший, але його присутність уже починала діяти мені на нерви. Треба буде натякнути йому щоб він уже їхав.

- Щось ти сьогодні пізно, Вільгельме. – Клаус тримав у руках горнятко кави. Запах напитку спокушав. Я досі не прокинувся.

- Я мушу йти. – я оминув його і пішов до сходів. Ганс йшов за мною.

- Невже послухався моєї поради і розважився з якоюсь дівчиною? Та, що молодша, яка живе там де ти, нічого така. Але мені більше її мати подобається. – я чітко чув як Ганс голосно дихав. Я уже ступив крок вперед, вирішивши проігнорувати сарказм Клауса. Він любив підколювати усіх навколо. Але голос Ганса зупинив мене.

- Не усі такі як ви. – от куди він поліз? Я обернувся. Ганс стискав кулаки. Дуже приємно, що він вирішив за мене заступитись, але Клаус Гофф не та людина, якій варто переходити дорогу. Варто було сказати це ад’ютанту швидше.

- Знаєш, Вільгельме, – він наблизився, зробивши ковток. – в тебе чудовий ад’ютант. Так переживає за тебе. Це так зворушливо. Якби у мене такий був, – він перевів погляд від мене на Ганса. Я був здивований, що юнак витримав погляд Клауса. – я б його відправив у концтабір. Знай своє місце, хлопче! – він привітно усміхнувся та пішов геть.

Я пішов до кабінету. Ганс пішов слідом. Злість переповнювала. Хлопець ліз куди не варто. Максималізм та віра в ідеальний світ швидко зникнуть. Ганс не був конфліктним і мені полестило, що він вирішив заступитись за мене. Тільки не до того він відкрив рота. Я сів за стіл і кинув теку зверху. Скинув фуражку і жбурнув Гансу. Хлопець мовчки зловив її та повісив на вішалку у кутку. Лише його розпашілі щоки видавали його збудження. Він, напевне, уже встиг пошкодувати що почав ту розмову. Мені стало смішно. Питання саме по собі злетіло з язика:

- Як ви дослужились до звання роттенфюрера, якщо не вмієте вчасно закрити рота?

Ганс мовчав. Юнак дивно насупив брови, немов у глибоких роздумах. Він вагався. Дивна усмішка скривила мої вуста. Відкинувшись на спинку стільця, я спостерігав за ад’ютантом. Ганс підняв погляд, у якому я вперше за весь час знайомства прочитав зневагу.

- Я витягнув вас з-під обстрілу. – він поклав решту документів на стіл і пішов до дверей, гучно стукаючи чоботами. Двері за Гансом зачинились майже нечутно. У моїх вухах гучно гупало серце.

Почуття потреби подякувати Гансу швидко зникла. Я і так став занадто м’яким. Тому Клаус і почав жартувати. Випробовував на стійкість. Я забув про плин часу, коли двері тихо відчинились. Піднявши голову, я помітив Бернда. От і чого йому треба? Кузен мовчки зайшов та сів на стілець навпроти мене. Гаразд, я приймаю твої правила гри. Я не відволікався від паперів. Сьогодні треба буде написати багато листів командуванню. І хоча б один Хельзі. Минав час, а той і далі сидів над душею.

Бернд курив, наповнюючи і так задушливу кімнату димом. Кузен сидів перед мною, закинувши ногу на ногу і з-під лоба спостерігав, як я гортав чергові доноси. Щоб його чорти взяли! Невже він не мав цікавішого заняття, ніж заважати мені працювати?

- Чого тобі? – його мерзенна усмішка діяла на нерви. – Ти вже тут вічність сидиш.

- Нічого важливого. Дивлюсь наскільки добре ти виконуєш свою роботу.

- Можеш іти. З роботою усе чудово. Не дій мені на нерви, Бернде.

- Вільгельме, твій батько просив мене про це. – я підняв погляд, зіткнувшись з його карими очима. – Знаєш, ми з ним набагато ближчі, ніж ти уявляєш. Твій батько довіряє мені більше, ніж тобі. Я для нього син, якого у нього ніколи не було. – я стиснув ручку в кулаку. Бернд помітив це і всміхнувся собі у бороду. Так і не збрив її, паршивець!

- Вимітайся! – прошипів я. У двері постукали. Бернд переможно усміхнувся і підійшов до дверей. На порозі стояла Галина з тацею кави. Уже одинадцята. З клятим Берндом я уже забув, що сиджу тут чотири години. Вона навіть трохи здригнулась, побачивши мого кузена. Я піднявся з-за столу, кивнувши їй. Дівчина зробила крок вперед, стараючись оминути Бернда.

- Доброго ранку, фройляйн! – мовив він, поглядом хижака, втупившись у її спину.

Галина зиркнула на мене, підійшовши до столу. Я досі стояв, стиснувши кулаки, не відірвавши від її постаті погляду. Вона злякалась. Горнятко кави, яке дівчина взяла з таці, тремтіло.

- Можете йти. – спокійно кинув я їй, нарешті сівши назад. Бернд здивовано підняв брови. Ні, заради всього святого, мовчи!

- Навіщо ж їй йти? – він перегородив Галині вихід і поклав руку їй на плече. – Може, розважимось з цією прекрасною фройляйн? Га, Вільгельме? Яке ж миле личко… – Галина злякано озирнулась на мене, коли кузен підняв свою руку з її плеча на щоку.

- Ні! – несподівано гаркнув я. Злість закипіла у венах. Я зіскочив на ноги і через два кроки опинився поруч з ними. – Як ти себе поводиш з вищим по званню? Тобі нагадати що ти знаходишся під моїм керівництвом?! - Руку Бернд все таки забрав, а насмішка зникла з його лиця. Ага, злякався. От і прекрасно.

Галина, побачивши шанс, швидко вилетіла з кабінету. Бернд награно ахнув і пішов назад до стільця, штовхнувши мене плечем. Різниця у званні мало для нього значила. Злякав його лише мій крик. Він знав, що я не часто підіймав голос. Та і лише тоді якщо мої нерви уже були на грані. Після крику я нерідко міг вдарити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше