Гра в паралелі

19. Галина

Я сиділа на кухні біля вікна і рахувала сніжинки. Сніг падав повільно, перевертаючись у повітрі. Минав листопад. Пройшло трохи більше місяця після смерті Бернда і його нападу на мене. Синці зникли, тремтіння також. Рани фізичні загоїлись, а душевні ще досі боліли. Я перегортала сторінки календаря з наполегливою рішучістю, лише щоб забути той проклятий день. Я погано спала, крутилась кожної ночі, засинаючи лише під ранок. А тоді вставала через годину-дві короткого сну. Приводив до тями лише мороз. Снігу на деяких непочищених ділянках було уже по коліна, тому доводилось йти обережно. У минулому житті сніг міг впасти в березні, а то і в квітні, але не у середині листопада. І сніг лежав, не танув, бо стовпчик термометра опустився на суттєвій позначці у мінус десять.

- Будь ласка, давайте сьогодні по дрова сходжу я. – я просила Ігоря відпустити мене. Уже два дні я не мала як віддати послання Якову, бо банально не могла вирватись до лісу. Ігор не відпускав, ні мене, ні Меланію по хмиз. Казав, що це не жіноча справа. Та плювати я хотіла що не жіноча! Жінка у цей час залишалась берегинею сімейного вогнища і не могла брати участі у прийнятті рішень щодо власного життя. У мені ніби прокинувся мій минулий фемінізм. Колись я сварилась через права жінок. А тепер…

- Ні. Як ти принесеш ті дрова? – Ігор стояв, склавши руки на грудях. Він мені нагадував тата, коли злився. – Тобі фізично сили забракне принести достатньо.

- То сходжу кілька разів. Вам треба відпочити. Бачили себе у дзеркалі? – Ігор закотив очі. Михайлик хихикнув. Хлопчик був на моєму боці, бо думав, якщо мене відпустять, то я візьму його з собою. Він обожнював ходити на лісу. Зима була його улюбленою порою року, як він сказав. Тому ранній сніг тішив хлопчака.

- Галино… - почав Ігор. Але я різко встала з-за столу і силою посадила його на стілець. Точніше, Ігор мені піддався.

- Ви сидите тут, а я йду по дрова. І не сперечайтесь! Михайлик зробить вам чогось теплого попити. На вулиці такий мороз. Треба зігрітись, а то в хаті дубак. Все, сидіть, а я пішла.

- Скоро стемніє. – спробував протестувати Ігор. Але я бачила, він стомлений. І десь в глибині душі радів невеликому перепочинку.

- Я миттю. – я вже вдягала чоботи. – А ти, – Михайлик надув губи. – наглядай за татом. Іншим разом візьму тебе з собою.

- Обіцяєш? – Михайлик насупився. Точна копія батька. Я усміхнулась, закутавшись у куртку та хустку.

- Обіцяю.

На вулиці починалась хурделиця. Прикривши обличчя хусткою, я пішла в сторону лісу. Спершу потрібно було пройти десь метрів двісті праворуч, залишити будинки позаду, а потім повернути ліворуч до узлісся, що шуміло кронами. Сутінки потроху насувались на село. Дійсно, треба буде швидко впоратись, бо скоро комендантська година. Я перевірила листочок у кишені, де я написала, що почула краєм вуха з розмови Ганса з солдатами. Німці програвали. Потроху відступали.

Скоро настане сорок третій, значить їх звідси виженуть. Я усміхнулась собі і озирнулась. В ліс я зайшла досить глибоко, але все одно перевіряла обстановку. Дерева та кущі були голими, лише сніг лежав на гілках. Мене можуть побачити. А ще завивав вітер. Через це було моторошно. Знайшовши знайоме дерево, я сховала записку у дупло. Озирнулась двічі у кожну сторону і швидко відійшла геть. Та пішла по хмиз.

Назбирати масивні гілки було нелегко. До мене тут вже хтось був. Сліди по усій галявині. Спина боліла нахилятись, бо сьогодні був шалений день на роботі і ще до того ж я самостійно вимивала другий поверх комендатури. Гінкельберґ ніби з ланцюга зірвався. Останнім часом він став надто жорстоким. Виглядав так зловіще, що хотілось втекти світ за очі, лише щоб не зустрічатись з ним поглядом. Селяни тепер ходили немов по мінному полю. Були чутки, що партизани готували засідку. Десь у сусідньому селі загін партизан вбив усіх колаборантів та поліцаїв. І взяли у полон кількох німців з їхнім командиром. Тому не дивно, що Гінкельберґ нервував. Відчував, що скоро прийдуть по його голову. Якщо не совєти, то наші. Швидше б вже.

Додому я повернулась в притик. Руки боліли. Але Ігорю я не призналась. Ненавиділа визнавати власні помилки чи те, що хтось був правим, а я ні. Піч ми розігріли не з першого разу, бо комин щось барахлив. Але на щастя, Ігор розібрався з цією проблемою і ми спокійно повечеряли. Лише, коли я одягала нічну сорочку, я почула, що повернувся той нацик. Мене дивувала його поведінка. Він врятував мене від зґвалтування, допоміг без всілякої причини для нього і ні разу не зробив лиха нашій сім’ї. Саме це робило його у очах людей лояльним до нас і до мене зокрема. Те, що він не знущався. Відкрито. Але хіба його накази і ставлення не було прямим доказом, що йому до лампочки ми і наш добробут? Ми з Марічкою працювали як прокляті у кафе та за його межами. Усі ми недоїдали, бо німці забирали усе. Не дозволяли торгувати влітку чи восени. Бачте, якщо продаєш, значить маєш зайве! Від цих думок я злилась. І мріяла про день капітуляції нацистів.

- Вам треба до лікаря. – я знову почала свою стару пісню, помітивши, що Меланія стримувала кашель.

- Не варто. Не переживай, Галюсю. – жінка погладила мою щоку. В неї були майже сині губи. Та що ж таке? Я уже відкрила рота щоб заперечити, але мене зупинив стукіт підборів чобіт. Гінкельберґ вийшов з кімнати і сів за стіл. Я перезирнулась з Меланією. Німець був невиспаним. Очі червоні, щетина на щоках. Я не знала скільки йому років, але виглядав він все одно старше. Напевно, десь тридцять. Він спер руки на чоло і голосно зітхнув. Що за чортівня?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше