Гра в паралелі

23. Марічка

Я не могла у це повірити. Михайлик, малий Михайлик загинув. Навіть сліз не було достатньо, щоб якось заспокоїти серце. Галина мала істерику. Те, як її схопив той офіцер… Я думала, що він зараз їй скрутить в’язи. Ще ніколи я не бачила її такою слабкою. Вимученою і нещасною. Її гучний плач переслідував мене увесь вечір. Галя тоді зімліла прямо в руках того німця, нам з паном Брицьким довелось приводити її до тями. А офіцер, акуратно відпустивши її, на мить здався схвильованим. Проте я не мала часу про це думати. Треба було привести Галю до тями. Як вчасно захворіла пані Меланія. Не уявляю як це буде – розказувати їй про смерть чоловіка та сина. Про Ярослава не було чуток уже місяць, після нашої зустрічі, я лише раз бачила його потім. Він не признався і просто пішов геть. Меланія досі лежала у маренні, у неї був страшний жар. Німецький лікар дозволив забрати її до госпіталю, але нічого путнього не обіцяв. Через це Галя і стала працювати за трьох – ми з нею у кафе мали роботи на двох кожна, а тепер ще і робота по дому та особисті Меланині справи теж лягли на плечі подруги.

Нашатир змусив Галю зморщитись. Вона розплющила очі. Спочатку її погляд не міг зрозуміти де вона. Подруга лежала на стільцях у кафе. Зверху на неї дивилась сірувата стеля.

- Як ти? – Зеновій Карлович протер її чоло мокрим рушником.

- Де вони? – Галя відразу сіла і хотіла вставати.

- Сиди! – я підштовхнула її назад. – Тобі треба відпочити. Їх повезли до церкви. Там покладуть у труни, коли їх зроблять.– мені було важко це казати, але я мусила. Тепер на Галі лежала ще й організація похорону.

- Пустіть мене! – вона далі не здавалась. Знову почала плакати. По її червоних щоках покотились сльози. Пан Брицький повільно зняв окуляри і протер скельця. Він також пустив сльозу. Галя тремтіла. Пригорнувши її, я старалась щось придумати, щоб її втішити. Але язик мовчав. Я не знала, що сказати. Тіло Галю знову підвело. З носа потекла кров, через що вона різко зблідла. Почала мліти і пан Брицький побіг по аптечку.

- Тихо, тихо… - я притримувала її голову та рушник біля носа. Кров на білому полотні нагадувала про слід того возу, на якому привезли тіла Ігоря та Михайлика. Сніг та багряні краплі, що капали донизу.

- Мені терпнуть ноги. – тихо сказала Галя.

- Випрям їх! – наказав пан Брицький. Він змочив ватку в перекисі і вклав Галі до носа. Кровотеча була сильною. Мені по спині почав повільно лізти страх. Руки тряслися.

- Марічко, заспокойся! – Зеновій Карлович був ніби удав. Спокійний та зібраний. – Вона може зімліти. Злякалась крові.

Галя і справді втратила свідомість. Кров текла і текла, що я ледве встигала міняти ватки. Старець поклав холодний компрес на переносицю Галі. Нашатир знову привів її до тями. Я ще трохи поплескала її по щоках і Галя остаточно прийшла до тями. Кровотеча спинилась. Галя потерла очі.

- Ти додому зможеш дійти? – поцікавилась я.

- Ще рано вставати. – пан Брицький складав усе назад до аптечки. – Най трохи посидить.

- Голова тріщить. – прохрипіла Галя. Виглядала вона жахливо. Засохла кров біля носа, синяки під очима та червоні білки. А губи майже сині та потріскані.

- Зараз принесу водички. – я встала. На кухні нікого не було. Пані Пазя та Стефа пішли додому. Пан Брицький відпустив нас усіх після того, що сталося. Мама була вдома. Останнім часом вона сама не своя. Ходила, озиралась на кожен шурхіт і відмовчувалась.

Принісши воду, я втомлено опустилась на сусідній стілець. Тільки зараз, через півгодини цього жаху, я відчула, наскільки мої ноги гудуть. Ще через тридцять хвилин, Галя запевнила нас, що здатна дійти додому. Пан Брицький допоміг їй встати і вони разом пішли додому. На мою пропозицію залишитись з нею, Галя похитала головою. Вона хотіла побути сама і я не могла її винити в цьому.

Удома мама уже закінчила з вечерею і ми сіли за стіл, як тільки я повернулась. Мама плакала. І ще досі не переодягнулась. На ній був вуличний одяг. Можливо, ходила кудись?

- Що Галя збирається робити? – спитала мене вона.

- Не знаю. Треба організувати похорон.

- Думаєш, вони дозволять? – мама вкусила шмат хліба. Вона нервувала. Чому?

- Сподіваюсь. Має ж бути в них якась людяність, щоб дати нам поховати їх по-християнськи.

- Яка ти наївна, Марічко! – мама підняла на мене погляд. Я так і завмерла з ложкою біля рота. – Їхній Бог – це Гітлер. Не тіш себе ілюзіями, що вони будуть такі добрі і дозволять службу в церкві. Максимум вдома священник проведе.

- Тебе послухати, то пана Ігоря та Михайлика треба просто закопати на цвинтарі?

- Не перекручуй! Думаєш, мені їх не шкода? Семирічна дитина померла через цих нацистів! – мама стиснула кулаки. – Чому вони загинули, га? Тому що той офіцер наказав замінувати ліс та поле.

- Звідки ти знаєш? – я шоковано дивилась на маму і не впізнавала її. Це не моя матір. Вона ніколи не була така байдужа до чужого горя. Особливо, сусідського. Ще й до людей, яких знала уже двадцять п’ять років.

- Знаю. – мама повернулась до їжі. А мені більше кусок в горло не ліз. Я встала з-за столу і пішла по кожух.

- Куди це ти зібралась? – запитала мама, помітивши, що я взуваю чоботи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше