Гра в паралелі

25. Вільгельм

Потяг прибув із запізненням. На вокзалі туди-сюди тинялись перехожі та солдати. Ганс, тримаючи мою валізу, ішов на крок позаду. На пероні багато людей. Звідусіль крики, розмови та жвавість, якої не було у селі. Лемберг зустрів похмурою погодою. Свинцеві хмари передбачали сніг. Вітер здійнявся, змусивши мене прикрити обличчя. Зі кілька метрів я помітив Рудольфа. Він одразу пішов до нас і, віддавши честь, забрав мою валізу та Гансову. Машина чекала на вулиці.

Місто було живим. Воно бурхливо бігало по вулицях, виростало будинками та церквами. Батько викликав мене для зустрічі. Цікаво, чи буде Клауc? І чи розповів він батьку про Бернда? Ганс ще куняв на передньому сидінні. Ми приїхали о сьомій ранку, тому встали вдосвіта, щоб сісти на потяг о пів на шосту. Зустріч батько призначив на дев’яту ранку.

- Ваш батько просив, щоб ви зупинились у готелі. – я перевів погляд від вулиць на Рудольфа.

- Я так і збирався зробити. – ад’ютант батька стиснув губи. Він знав, що наші стосунки були на рівні плінтуса, а то і гірше. Усі знали. І все одно прикидались, що усе добре.

- Також герр Петер просив, щоб ви зустрілись з ним віч на віч. – Рудольф зиркнув на Ганса. Хлопець спав. Напевно, від мене очікували злісного крику на Ганса, але я змовчав. Лише щоб Рудольф мав що розповісти батьку. Це точно його розізлить.

Я не знав чого батько кликав мене зустрітись. Він знав, що роботи у мене навалом, адже у селі за останній місяць була справжня божевільня. Переховування євреїв, доноси від односельчан, чутки про партизанів. Усе навалилось, ніби лавина. І ще ця зима. Я ненавидів зиму. Холод, мороз, завірюхи. Ці хурделиці, кажуть, на сході були ще сильнішими. Та куди сильніше? Місто біліло під снігом, де-не-де прорізалась темрява каменів бруківки чи будинків. Все решта – чиста білосніжна ковдра.

Місто нагадувало мені її. Той її крик дзвенів у вухах, коли я застрелив єврейку з дитиною. Як рядовий потягнув її до натовпу і штовхнув уперед. Те, як я завмер. Як моє серце не боліло через ще одне забране життя. Совість мене не мучила, мене мучило те, що мук сумління я вже не відчував. Я знав, що зробив правильно. Можливо, Ганс зі мною б не погодився, але вбити їх було потрібно. Так само як і стару жінку та її дочку, що допомогли. Кров бризнула мені на рукав, ніби слід та нагадування. Той день уже не міг стати гіршим.

Допити жінок не були довгими. Вони нічого і не розповіли. Лише дивились звіром до кінця. Ніхто з них не благав про помилування, не плакав через смерть іншої. Вони пішли з гідністю. З тієї чеснотою, якої мені бракувало. Та і байдуже! Мені і так заготовлений казан у пеклі, навіщо раптом ставати святим? Це уже не допоможе.

Щока раптом заболіла. Як після того ляпаса. Вона була сміливою. Цікаво, вона сама злякалась, що вдарила мене? Я б міг вбити її без всіляких роздумів. Застрелити і наказати закопати тіло десь у лісі. Але не зміг. Поруч з Галиною я ставав іншим. Мені ставало огидним те, яким я став. Моя форма здавалась одежею ката, а вчинки смертними гріхами. Вона робила все так, щоб я програв. І я програю. Рано чи пізно.

Батько стояв у пальті, курячи сигарету. Він почув мої кроки та озирнувся. На його лиці побільшало зморшок.

- Вітаю, батьку! – я простягнув руку для потиску. Батько кинув сигарету і потиснув її.

- Доброго ранку! – він жестом запропонував пройтись. Ми пішли уперед. За спинами стояв оперний театр. Він був схожим на той, що стояв у Парижі. Спершу ми йшли мовчки. Я не гуляв з батьком наодинці з початку війни. Це здавалось дивним. Та і тиша тиснула на скроні.

- Кого ти лишив замість себе? – раптом спитав батько. Він знову витягнув сигарету. Я запропонував свою запальничку. Він погодився. Аж дивно. Зазвичай, він користувався своїми сірниками.

- Франца фон Інгельмана.

- Чому не Бернда? – Клаус так і не розказав. Що ж… Доведеться мені.

- Він мертвий. – батько зупинився. В його погляді промайнув гнів. Чудово. Нехай закотить сцену прямо на вулиці.

- Що ти сказав?

- Ти мене почув. Бернд мертвий. – батько затримав дихання. Сигарета у його руках догорала. – Я його вбив.

- Ти взагалі вже здурів?! – гаркнув батько. Декілька перехожих озирнулись на нас.

- Він не послухався наказу. А це означає смерть. Не бійся, він би і так загинув. – я насолоджувався перевагою. Батько цього не очікував. – Я б про це потурбувався.

Батько позеленів від злості. Він очікував на милого хлопчика, що бігатиме за ним на задніх лапках? Ха! Він знав ким я став. Ким я став через нього. Він цього хотів. Хотів сина, що забуде про людські якості та добро і стане прикладом справжнього арійця. Нехай тепер терпить.

Він промовчав і блиснув очима. Я залишився стояти, коли батькова фігура почала віддалятися. Він пішов, залишивши мене самого. Це було не вперше, але у серці все одно щось вкололо.

Через певний час моїх обходів таборів та дільниць Ганс уже почав заікатись, що нам варто повертатись назад у село. Ми перебували у Лемберзі уже три тижні. З ад’ютантом я був згодний. Набридло бути на долоні у батька. Ми з ним перетинались по роботі, але більше він не сказав мені ні слова. Образився. Ну звісно, я вбив його справжнього сина. Шкода, що дядько не дожив до цього дня. Він би зненавидів Бернда за те, ким він став. Тоді б у мене був союзник.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше