27. Вільгельм

Франц був радий, що я повернувся. Хлопець ще не дозрів до такої посади і за місяць моєї відсутності він це зрозумів. Віддав мені документи, які прийшли, коли мене не було і швидко зник. Я навіть усміхнувся. Інформації було небагато, подумав я. Сівши за стіл, я відчув, що в кабінеті напрочуд чисте повітря. Тут ніхто не курив. І був ідеальний порядок. Жодного пилу, все стояло на своїх місцях, стіл та стільці трохи переставили, але так було навіть краще.

Була середина січня. Після перебування у Лемберзі я встиг навіть скучити за цим кабінетом. Ніколи б не подумав що скажу це. Тут все було простішим. Відсутність тригерів, що нервували, після подій листопада та грудня взагалі настав бажаний спокій. Солдати не бігали, не кричали, а просто виконували мої накази. Також благословенною давалась смерть Бернда та його посіпак. Я не знав як станеться, коли відправив Отто та Фрідріха на схід. А склалось якнайкраще. Ганс також потроху переборював свою несміливість та страх перед мною. Згадавши день нашого з ним знайомства, то мене брав сміх. Наляканий юнак, якого лише два дні тому прикріпили до найгіршого командира на якого він міг сподіватися. Те, як він ходив хвостом за мною нервувало до крику. Але я не міг зірватись. Репутація не дозволяла. Тому що створений сюжет у головах солдат про мене мусив відповідати реальності. Я мусив бути жорстким, жорстоким та стриманим у висловлюваннях. Вбивати без роздумів і виконувати поставлені перед мною задачі вищим командуванням на усі сто відсотків.

Батько виховував мене ідеальним. Шкода, що дитинство та юність так швидко змінились на жорстокість та кровожерливість війни та батькових амбіцій. Мене ніколи не тягнуло до війська. Мене не цікавили полювання, на які батько їздив зі своїми друзями, не цікавила політика, яку розгортала наша держава. Моя аполітичність вилізла мені боком. Бо коли уже все було зрозуміло, мене просто поставили перед фактом.

Згодом робота припала до душі. Відчуття влади, важливість власних слів. Люди, які виконують будь-який твій наказ. І певний час батькова усмішка, що не згасала при погляді на мене. Я нарешті став тим, ким він мене бачив. Я віддав свою долю у його руки, вважаючи, що батько краще знає. Яка ж сміховинна надія у мене тоді була! Я свято вірив у себе, у правильність вчинків, які робив. Усі навколо були ворогами, окрім нас. Це і зблизило нас з Клаусом. У ньому я бачив себе. Його рішучість та швидкість у виконанні завдань і допомогло йому швидко стати офіцером. Він був безжальним та холоднокровним і водночас обожнював вечірки, алкоголь та гарних жінок. Дві зовсім протилежні людини існували у ньому і я не помітив, що сам став таким.

Мій внутрішній інтроверт зник. Тепер там холодний і бездушний офіцер, якому байдуже на долю підлеглих, не те що ворогів. Чеканити накази було легко, вміло стріляти я теж навчився. Ми з Клаусом стали головним страхом. До моменту поранення я слухав стогони полонених та їхні крики, немов симфонічний оркестр. Вони мене тішили. Змушували сміятись. До певного моменту.

Засідка французів була на висоті. Ніхто не вірив, що з нашого загону хтось виживе. Але ми вижили. Ганс та я пролежали, стікаючи кров’ю, півтора дні. Під жарким сонцем рани гнили, а мух уже не було сил зганяти. В той момент у моїй голові немов переключили важелі. Я переосмислив своє існування. Не мало значення наскільки я був успішним чи страхітливим. Все одно я лежав тут: на брудній землі з раною у грудях. З якої текла кров та на якій сиділи мухи. Очі сліпнули від сонця, але я не міг навіть слова сказати. Чи поворушити рукою. Ганса я не бачив. Тоді я ще не знав його. Молодий, ще майже дитина, хлопець тягнув мене убік. А потім я над головою почув нові постріли – і незнайомець вправ горілиць.

Тепер чекало важке лікування і відновлення. Нам пощастило, що приїхало підкріплення. Темрява, у якій я пробув тиждень, була солодкою. Безтурботність, неважливість власного єства. Яким ж було моє розчарування, коли я отямився у госпіталі. Відтоді життя стало для мене сакральним. Але лише моє. Я не більше не ліз у серце битви, відправляючи туди своїх солдат. Навчився керувати іншими, нехай вони проливають кров, а не я. Злість через рану, яка час від часу боліла і досі, виливалась у криках та вбивствах.

Старець, якого я вбив того вечора, був першим за рік, хто загинув безпосередньо від моєї руки. Дивне відчуття. Звук кулі, що влетіла в плоть, кров, яка текла, смішки позаду, що затихли. Та крик. Крик дівчини, що немов стала уособленням усього жаху війни.

Годинник у холі пробив четверту. Я протер очі. Спати хотілось безмежно. Листів останнім часом не приходило, а Ганс бігав туди-сюди через мої накази. Я починав хвилюватись. Хельґа давно не писала. Я витягнув папір та ручку. Мої листи до сестри завжди були довгими. Списані з усіх боків, бо лише їй я міг виплеснути свою душу. Вона натомість відправляла фото двох малих племінників та розповідала що нового у нашому рідному місті. Хельґа стала спокійнішою з народженням синів, але я знав, що між рядками її листів була туга. Адольф був жахливим. Чоловік сестри не соромився приховувати коханок та те, що він міг вдарити дружину. Батькам було байдуже, бо зять мав високий статус та звання, що робило його у очах матері та батька гідним нашої сім’ї. Вони досі не пробачили їй спробу втечі, тому закривали очі на усі жахливі речі, з якими сестра мирилась у шлюбі.

Я поклав листа у конверт та встав. Треба покликати Ганса. Нехай відправить на пошту. Юнак випередив мене. У дверях ми зіткнулись ніс у ніс.

- Перепрошую. – він відійшов назад.

- Заходьте. У мене до вас доручення. – ми зайшли до кабінету. Ганс зачинив двері за собою.