Гра в паралелі

30. Вільгельм

Ніч була тихою. Сніг не падав, а той, що лежав на землі, приглушував будь-які звуки. Я сидів у кімнаті в порожньому будинку, дивлячись у вікно. За ним все одно не було нічого видно. Але я мусив щось робити. У пальті було тепло, бо стіни будинку зовсім не гріли у такий мороз. Я закурив, на мить запаливши у кімнату вогнем із запальнички. Де був Ганс я поняття не мав. Після розмови з Клаусом мені хотілось побути самому. Дуже добре, що ад’ютант мене загубив. Нерви у мене були не на місці, м’яко кажучи.

Сигарета тліла. Я випустив дим з рота. Гнітюча тиша будинку тиснула на голову. Тільки подумати, коли я сюди приїхав, тут щасливо жила сім’я, а тепер вони майже всі мертві. Вбиті через мене. Я хотів втовкмачити собі, що це не вперше і не востаннє люди загинули через мене, але щось так муляло в душі, що я не міг. Не міг переконати себе, що в цьому не було моєї вини. Я знав, що їхня кров на моїх руках. Як і багатьох інших. Раніше я не втрачав сон через вбивства та звірства, які вчиняв чи вчиняли мої солдати за наказом. А зараз я не міг стулити очей. Перед очима були тіла чоловіка та хлопчика, які підірвались на міні. І той крик Галини. Ніби їй вирвали серце без наркозу. Тоді вперше за багато років я відчув у собі якесь почуття відмінне від злості та ненависті.  Ця дівчина змогла щось розбудити у мені. А тепер вона мертва. Закатована Клаусом. Те, що він познущався з неї спершу, перед стратою не викликало сумнівів. Він обожнював дивитись на агонію та страх своїх жертв. Як і я. Крик, благання і відчай. Ці почуття притуплювали ненависть до себе і батьків. Вони допомагали мені жити, хоча швидше існувати.

Сигарета зітліла. Я загасив її об підвіконник і перевів подих. Цікаво, коли почнеться підпал? Клаус любив усе робити зранку. Розстріли на світанку, полювання та рейди з сьомої до восьмої ранку. Катування з десятої до полудня. Потім лише пиятика, сигарети та жінки. Я усміхнувся. Думка про колишнього друга смішила. Я був таким як він. Я досі є. Інакше ми б не зблизились, не подружились, не стали нерозлийвода. Клаус був моїм віддзеркаленням. Саме тому я його зненавидів. Він був тим ким я.

- Вони втікають! – почулось за вікном. Я відволікся в своїх думках. За вікном темряву розривали язики полум’я. Будинки горіли. Солдати ходили з вогнеметами від одного до іншого і без вагань випускали вогонь. Почулись постріли. Що за чортівня? Я зірвався на ноги і вибіг з будинку. Зевс, що спав біля дверей загавкав. Пес підскочив та вибіг за мною. Від вогню він почав панікувати. Скавуліти і ховатись.

- Зевс! – крикнув я йому. Він підбіг до мене. Погладивши його, я постарався забрати його страх. Вогонь спалахнув зовсім поруч, а Зевс знову злякався. Пес вирвався з моїх рук і чкурнув кудись. Тепер ще і собаку втратив.

- Чорт! – лайнувся я. Вийшовши на дорогу, я побачив справжнє пекло. Будинки горіли, підіймаючи догори кубла диму. Стояв страшенний сморід горілого. Було важко дихати.

- Вони тікають! – гурт солдати побіг кудись убік. Невже селяни втекли? Тоді їм хтось сказав. Я пішов уперед. За декількома вікнами я чув крики людей. Не всі вибрались. Затиснути вуха не було варіантом. Все одно такий вереск впивається в розум. У далині комендатура також палала. Значить, Клаус робив тут повну зачистку, а полк мінятиме дислокацію. Він стояв біля своєї машини, перезаряджаючи автомата.

- Кляті селяни! – гаркнув Гофф. Я поклав руки у кишені і підійшов до нього.

- Щось пішло не за планом? – сарказм нервував Клауса. Він ніколи не розумів його до кінця.

- Хтось сказав їм про спалення села. – Клаус закашлявся, приклавши руку до рота. – Тепер вони тікають лісами.

- Яка прикрість! – проспівав я. Гофф випрямився.

- Це твоїх рук справа. – він примружив очі. – Це ти їм сказав! Думаєш так відімстити мені, так?! – він наставив автомат на мене.

- Мені нема жодного зиску це робити. – я підійшов ближче. Знову пролунали постріли. В такій темряві я не бачив де саме. Знову пролунала автоматна черга. А за нею крики не німецькою. Влучили.

- Чорта лисого! – Клаус тицьнув пальцем в моє плече. - Ти зрадник своєї нації, Гінкельберґ! Тебе потрібно роздерти на шматки за таке!

- Так само як і тебе. – я усміхнувся. Перекривлена розлючена пика Клауса смішила. – Точно так само як і ти, Гофф.

Клаус не встиг щось заперечити. Постріли почастішали. Село навколо палало. Озирнувшись, я помітив, що і будинок, де я жив, так само і той, що навпроти, уже палали. Ніч, що спершу була тиха, перетворилась на поле бою.

- Партизани! – пролунав крик. А за ним ще і ще. Постріли почастішали. Солдати почали бігати в різні сторони. Клаус кудись побіг, забувши про мене. Я витягнув пістолета.

- Солдати Гоффа вбили майже половину села. – поруч з’явився Ганс.

- Де ви були? – запитав я. Хлопець тримав автомата. І був захеканим.

- Мене відправили за втікачами. В лісі повно трупів селян. А тепер ще напад партизан.

- Якщо ви вже так хотіли їм допомогти, то треба було попередити про підпал швидше. – кинув я йому, йдучи геть. Треба зайняти вигідну позицію. Якщо це справді партизани, то вони чудово знають місцевість і тоді ми для них швидка здобич.

- Звідки ви з…? – почав Ганс, але решту я уже не дочув. Невже він думав, що я не здогадаюсь? Наївний! Головне, щоб не здогадався Клаус. Тоді я уже нічим не допоможу благородному Гансу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше