Гра в паралелі

34. Іванка

Треба було ще мило купити. Поклавши вузеньку частину мила, це все що було, у мильницю я включила кран. Вода була прохолодною. Помивши руки, я витерла їх у рушник і вийшла з ванни. Антон сидів на дивані, щось старанно набираючи на ноутбуці. Мені раптово стало совісно, що я була така різка до нього. Він писав диплом, тема і викладач йому дістались не легкі, а тут ще я зі своєю депресією. Антон мав залізні нерви. За останній тиждень я двічі зривалась на ньому, а він ні слова не сказав.

- Як твій диплом? – запитала я. Тихо сіла за стіл навпроти і підібгала ноги до себе.

- Питай про все на світі, але тільки не за диплом. Я тебе прошу. – відповів хлопець, не піднімаючи очей. Я усміхнулась. Голова боліла. На вулиці така спека. Моя лляна сукня прилипла до спини від поту, а білий капелюх, що лежав у коридорі, не допоміг. Через біль у голові та легке запаморочення я думала, що дістала сонячний удар.

- Вибач. – тихо мовила я, опустивши голову. Розглядала свій веселковий манікюр. Антон відклав ноутбук і підійшов до мене. Присів навпроти і взяв мої руки в свої.

- Іванко, скажи що тебе так мучить? Я хочу допомогти. – він стримано усміхався, а в його очах виднілось бажання допомогти. Я знала, що він говорив щиро. Я і сама не розуміла, що заважало мені відкритись йому. Ми разом уже три роки, живемо разом уже рік, пройшли і Крим, і Рим, і мідні труби вдвох. Тоді чому мені було так важко бути перед ним слабкою?

- Мені просто важко. – витиснула з себе я. – Антон, я сама не второпаю чому.

- Це через Гальку? – запитав він. В яблучко. Те, що через мене подруга дістала струс мозку і лежала в комі уже тиждень заважало мені спокійно спати вночі. Сумління гризло. Я нервувала, кусала нігті і крутилась в ліжку, будячи Антона. А він і так мало спав.

- Так. І це не просто тому що я почуваюсь винною. Антон, це я її потягнула з собою! Я переплутала станцію! І якби я не завелась і ми б не посварились, вона б не впала у ту яму! – мені до горла підкотився щем. Може, мені просто треба поплакати? Антон потягнув мене до себе. Обійняв і погладив по голові. Очі затуманились. По щоках потекли сльози.

- Перестань! Це не твоя вина! – він повільно гладив мене по спині. – Чуєш? Не твоя вина. Так склалось. Ти не спеціально її штовхнула у ту яму, правда?

- Угу. – буркнула я, відчуваючи, як футболка Антона мокне.

- Ну от! Галя впала туди випадково. Це нещасний випадок.

- Але ж якби не я… - почала я, але хлопець зупинив мене. Взяв за плечі і змусив глянути на нього.

- Зараз нема сенсу думати про «а якби не…» Минуле не повернеш. Сталось як сталось і зараз тобі в першу чергу треба пробачити собі. – я шморгала носом. Антон був таким серйозним вперше. Хто б міг подумати, що за університетським шибеником ховався такий вдумливий чоловік?

- Це нелегко. – буркнула я. Антон витер мої щоки пальцями.

- Спробуй. – відповів він. Я слабо усміхнулась. На диво, але після розмови з ним голова перестала боліти. – Я впевнений, що Галя не буде злитись на тебе.

- Звідки ти знаєш? Фея сказала? – я підколола його, знаючи, що Антон обожнював фільми про фей.

- А навіть якщо так? – він показово «розлютився» і впав назад на диван. – Іван, перестань нити і ліпше допоможи мені з дипломом.

- Я гуманітарій, забув? – я розсміялась. Сльози висихали на щоках. Аж легше стало після того я розповіла все, що накопилось в душі та поплакала.

- Тоді не заважай! – Антон знову взяв ноутбук до рук і почав щось набирати. – Якщо я через тиждень не напишу перший розділ, то тобі доведеться шукати нового хлопця. Бо мій керівник вб’є мене.

Я потягнулась. Спина заскрипіла. Ого! Ото я засиділась вдома. Походи до супермаркету були єдиною причиною, через що я виходила на вулицю. Антон відмахувався через диплом, згадавши, що коли я писала його, то по магазинах ходив лише він. Справедливо, ніде правди діти. Я скинула сукню на підлогу і переодягнулась у домашній комбінезон. Антон навіть бровою не повів, що я у білизні пройшлась мимо нього. Я хмикнула собі під ніс.

- Що зробити на вечерю? – спитала я.

- Плов. – відповів він.

- Знову? Тільки минулого тижня його їли.

- Ти спитала що я хочу, я відповів. – Антон знизив плечима. Його стукотіння по клавіатурі вже нервувало. Це був хороший знак. Якщо я починала бурчати, злитись, то це була ознака виходу з похмурого настрою останнього тижня. Я пішла на кухню. Мій благовірний розклав продукти по столу і змився. Чудово! Скільки разів казати – поклади на правильні місця! Морозиво уже, напевно, лишило плями на скатертині.

- Ну що за фігня?! – фруктове морозиво і справді лишило рожеві плями на білому обрусі. Я ж сьогодні постелила новий. – Антон!

- Що?! – вставати він не буде. От знову будемо перекрикуватись з одного кінця квартири до іншого.

- Чого морозиво не поклав у морозилку?!

- Я пишу диплом!

- В сраці я мала твій диплом. – тихо сказала я. Кричати більше не було сенсу. Він би все одно не підійшов сюди. А на пляму скаже – машинка все відпере.

Розклавши усі продукти у холодильник та у тумби, я присіла на стілець. Сонце світило прямо у наші вікна. Градусник вдома показував двадцять вісім. Це було надто гаряче, у порівнянні, того що я звикла що вдома десь двадцять два. На вулиці було ще гірше. Синоптики передавали таку спеку ще два тижні. Найгірше було те, що не було вітру. Штиль на вулиці. Крони дерев у дворі стояли рівно. Я налила води у горнятко і залпом випила. Налила знову і знову випила, тільки тепер маленькими ковтками. Треба братись за вечерю, бо ще півгодини і я взагалі нічого не захочу робити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше