35. Марічка

На цих полицях було багато пороху. Я пшикнула рідиною на поверхню і провела шматою зверху. В ніздрі врізався специфічний запах побутової хімії. Полиць було багато, вони простягались до стелі. На них стояли десятки книг, рукописів мого чоловіка та фотографії. З рамок світлин на мене дивились діти та онуки. Власних фотографій я не любила. У молодості не було можливості фотографуватись, лише у дуже особливі дні. Усі спогади про батька та братів згоріли удома, коли нацисти спалили наше село. Залишилась лише одна світлина – та, яку мені віддав Ганс. Вона лежала схована у закутках середньої полиці. Серед інших багатьох фотографій уже повоєнного життя.

Спина заболіла. У свої дев’яносто два я раділа, що досі могла робити щось по дому. Витирати пил, готувати їсти, мити посуд чи ходити до супермаркету. Активність життя допомагала мені не засохнути у своїй старості. Четверо дітей уже давно були дорослими, кожен жив своїм життям. Онуків було дванадцятеро. Я була рада, що сім’я лише зростала. Я сама виросла у великій родині, тому завжди хотіла, щоб і мої діти мали велику сім’ю. Рідні були усім для мене та чоловіка. Моя мама дожила свого віку, побачивши двох старших онуків. З часом мій гнів до неї згаснув, залишивши після себе лише біль від втрати батька та братів. Мама відчувала це. Тому і не протестувала проти мого шлюбу. Вона завжди хотіла, щоб я одружилась з поляком. Вийшла заміж я рік потому за українця, після пожежі у селі. Ми з мамою осіли у селі на півночі області. Там ми з Ярославом і зустрілись знову.

Закінчивши з полицями, я перевела подих. Спина досі боліла. Треба посидіти. Поклавши шматку на стіл, я помітила за книгами альбом з фотографіями. Взяла його та сіла у крісло в кутку біля вікна. На сторінках альбому на мене дивились мої очі. Ще молода та наївна. Весілля на внутрішньому дворі будинку, де ми жили. Майже усі незнайомі мені люди. Адже майже усі знайомі загинули в рідному селі. Пан Брицький, пані Пазя, Стефа, Ігор та Михайлик. Лише пані Меланія була присутньою з сім’ї нареченого. Ярослав стійко витримав удар долі. Смерть батька та брата лишила на ньому вічний знак горя, але він ніколи цього не показував. Лише я знала, бо могла побачити в очах чоловіка біль. Його мати була щаслива, коли дізналась про наші заручини. Якась радість у її житті. Втрата ненародженої дитини також зіграла своє. Вона підкосила Меланії здоров’я. Прожила вона недовго, але хоча б дочекалась кінця війни. Побачила мого первістка і, благословивши його, відійшла у кращий світ. Ярослав вперше пубілчно плакав на її похороні. А я була поруч, тримаючи його за руку. Тепер я завжди була поруч.

- Марічко, що ти тут робиш? – його голос змусив мене витерти сльози. Вони впали на наше весільне фото. Ми, наші матері та гості за столом. Тоді був теплий вересневий день. Ще панувало бабине літо.

- Переглядаю світлини. – відповіла я, промокнувши хустинкою очі. Славко пошкандибав до столу.

- Скільки разів я тобі казав, га? Не треба витирати порох самій. Сьогодні прийде Аліна, вона б допомогла. Певне, вже і спина в тебе болить.

- Ох, як ти мене добре знаєш! – усміхнулась я, озирнувшись до чоловіка. Він зовсім не змінився. Той юнак-бунтар лише посивів та згорбився. А вдача та сама – впертюх, якого світ не бачив! – Не хочу просити Аліну ще й прибирати у нас. Вона і так готує вечерю. Хоча не повинна! Уявити не можу як їй зараз.

- Галя отямиться. – Славко сів на диван і потягнувся до свого улюбленого кросворду. Вдягнув окуляри та оглянув олівець. Він завжди повинен бути гостро підточеним. – Вона сильна. І Аліна сильна. Впораються. Обидві.

- Дай Бог! – відповіла я. Альбом досі лежав на колінах, розгорнутий на найдавніших сторінках. – Кожного дня молюся, щоб наша внучка прийшла до тями! Уявити важко, уже тиждень минув.

- Марічко, не переживай. А то знову серце прихопить і мені доведеться везти тебе в лікарню.

- Не буду, не буду. – мовила я. Славко уже повністю занурився до кросворду. Я повернулась до фотографій. Перегорнувши кілька сторінок, на підлогу випала фотографія. Я, скрекочучи, нахилилась дістати її. Це була та сама фотографія. Річка була холодною і мілкою на тому місці. Я часто ходила прати туди, інколи брала Михайлика з собою. Того дня там було багато солдат. Серед них я і не помітила Ганса. Коли він віддав мені цю світлину, я спершу хотіла викинути її. Знала, що вона була йому дорога, бо витягнув він її з кишені на грудях кітелю.

Почуття Ганса були не новиною для мене. Дівоче серце завжди відчуває як до неї ставляться. Думки про нього завжди мене приводили у ступор. Щось він викликав в мені, це точно. Ще молодою я пам’ятала букетики польових квітів, які він залишав на нашому ґанку. Мама кожного дня сварилась, щоб я менше пускала бісики солдатам. Невже вона не знала, що ніколи того не робила? У мене була гордість, майже гординя, бо почуття Ганса я любила і ненавиділа одночасно. Він був ворогом, нацистом, що прийшов на мою рідну землю. Робив речі з нелюдською жорстокістю. Саме вони вбили рідних у Польщі. Вони загинули через бомбардування нацистів. Ці причини і змушували мене сторонись від нього. Я знала, що роблю йому боляче. Проте насолоди від цього я не мала. Ті малахітові очі подобались мені, так само як і усмішка, але та гордість і невидима образа перемагала.

Його благородність допомогла нам з мамою вижити. Він попередив нас, хоча не повинен був. Якась краплина вдячності була у мені. Мені кортіло сказати йому «дякую», але я не змогла. Лише була здатна на легку грубість у відповідях на його прохання тікати. Згодом моя злість притупилась серед життєвих подій і майже забула про нього. Ганс залишився лише спогадом у голові. Хлопцем, що старався бути до мене добрим. Інколи мені ставало цікаво, що сталось з ним потім. Чи вижив він? Чи знайшов він спокій після війни? Чи пам’ятав він мене?