РОЗДІЛ 7

Чотири смуги, дерева на узбіччі. Авто летять суцільними потоками. Поворот, парковки з двох сторін. Дядько Сашко втирає піт.

— Добре подумав ?

— Цілу ніч.

— Шо я твоїм скажу ?

— Нічого. Ні моїм, ні своїм.

— Брехать ?

— Своїм скажете, що помогли влаштуватись в ресторан, а моїм...моїм, я сам скажу.

— Якось неправильно це все. Ти до нас приїхав, а виходить не помогли тільки...

— Все нормально. Якби не ви, не ваш лист та й взагалі... Я вам дуже вдячний за все. А це...Сам рішив. Сам.

— Харашо. Зроблю, як хочеш. Тільки ж дивись там. Бо нам не простять.

— За це не переживайте. Не загублюсь.

— Ну, Бог тобі в поміч. Давай.

Жарко. Піт лоскоче спину. Ось тобі й 4090 Truxel RD. Йду далі. Модерний двоповерховий будинок. Білий, тільки на кутах сірі вставки. Великі вікна. Збоку від входу білий щит з округлими краями, росте, ніби із землі. Зверху цифри — 4090, нижче напис — Marines. Трохи далі, на газоні височенний тонкий ліхтар. Під ним кущ — рослина з пишним розлогим чубом. Ото й все.

Піт затікає в очі, шкіра покрилась мурашами. Пластикові двері. Шумить вулиця. Я підтяг рюкзак й відкрив двері.

Кабінет. Чоловік з волячою шиєю роздивляється мої документи. На ньому сорочка й краватка, на рукаві нашивки — декілька ліній клинцями вниз.

— Скільки ви в Штатах ?

— Трохи більше місяця.

— Як дізналися про recruit station ?

— Біля маркету бачив двох солдат. Пропонували буклети. Я й взяв.

Дядько скривився, наче муху ковтнув.

— Пройдіть он в той кабінет. Ви маєте здати AFCT[1]. Далі продовжимо співбесіду. Або ні.

Завдання виявились зовсім неважкі. За півгодини закінчив. Ще хвилин двадцять чекав.

Той самий кабінет.

— Я сержант Паверс. З тобою можна мати справу.

— Я радий.

— Радий, сер.

— Вибачте. Радий, сер.

— Звикай. Це морська піхота, синку. Тут з сопливих, патлатих мудаків роблять залізних мужиків.

Сержант говорив повільно, але багато слів я не до кінця розбирав, тільки здогадувався. Якісь матюки, мабуть.

— Так сер.

— Ти добре розумієш, що я говорю ?

— Так, сер. Майже.

— Добре. Ти цікавий хлопець. Закінчив університет, маєш грін — карту. Хочеш стати морським піхотинцем ?

— Так, сер.

— Ти вибрав правильний шлях. Ми — сім'я. Колишніх marines[2] не буває. Корпус допоможе реалізуватись. Ось я — служу понад двадцять років, відвоював в Іраку. Зараз навчаюсь заочно, Корпус оплачує. Якщо не закінчу доки служу, отримаю гранти. А світу скільки побачив: пляжі Каліфорнії, Гаваї, Філіппіни. Засмаглі дівчатка з великими буферами. Плюс, гарні гроші, бонуси.

— Коли мене зачислять, ну остаточно приймуть...сер ?

— Маєш на увазі рекрут— табір ? Якщо остаточно вирішив, я передаю документи в MEPS[3] на базі Кемп— Пендлтон, а там, якщо все пройдеш, підпишеш контракт. Є, де переночувати ?

— Ні, сер.

— Тоді переночуєш в мотелі разом з іншими рекрутами, завтра відправка. Йду на вихід, там всі збираються

— Добре сер. Дякую.

— Удачі, синку.

Та ніч минула тяжко. Мене поселили в кімнаті з двома мексиканцями. Або пуерториканцями. Вони весь час торохтіли по — своєму й заливались пивом. Пропонували й мені, проте я лиш головою похитав. Вони скоса зирили, гикали, далі закурили. Відвернувся до стіни, влігшись на постіль з ногами. Страшно. Особливо, як зайшли їхні земляки.

Але ніч минула. Подрімав кілька годин та й усе. Автобус доколихав на місце. Спав всю дорогу. Дістались близько десятої ранку. І почалося.

Найбільше боявся медогляду. Таких прискіпливих лікарів, ще не бачив. Особливо зубний. Декількох хлопців переді мною відправили додому. Але все обійшлося. Розмова з психологом теж без ускладнень. Останній тест — ASVAB[4]. Ми сиділи в аудиторії всім скопом. Кожному по олівцю. Ого, скільки листків. Тест розбитий на дев'ять розділів і кожен потрібно виконати за певний час. Олівці шурхотять. Глибоко вдихнув. Отже, general science — 25 questions with an 11 minute time — limit. Ну, приступим.

Чекаю counselor[5]. Більше ніж три години суцільних запитань. Різь в очах. В просторій кімнаті купа рекрутів — черга. Пройшло декілька годин. Заніміла спина й ноги. Здоровенний кондиціонер фукає свіжим повітрям, холодить лице. Страшно. Кімната пустіє. Сюди ніхто не повертається. Долоні страшенно мокріють. Відчуваю запах поту, шкіра гидко липне.

— Denis Rush.

Дебелий військовий оглядав притихлих рекрутів. Я ще якусь мить тупився на дядька, аж поки дійшло — кличуть мене. Схопився, притискаючи рюкзак до ноги.