Розділ 1

Події відбуваються у місті Київ у ВИГАДАНОМУ! навчальному закладі! У моєму рідному місті Дніпро є ліцей №100, який називають "сотим", але до цього роману він не має жодного відношення! Прошу пробачення у викладачів та учнів, авторці просто подобається назва))) Всім перемоги!

Маша

Яскраве сонце сліпить очі, і вони швидко сльозяться. Знімаю окуляри, протираю паперовою хусткою і очі, і скельця.

Мій новий «11-Б» стоїть на протилежному боці саме спиною до сонця. Можна перейти і стати біля них, все одно після лінійки доведеться плентатися до класу. Але я як можу відтягую знайомство із майбутніми однокласниками.

Йде урочиста лінійка, класи вишикувані по периметру перед будівлею ліцею. «Сотого», найпрестижнішого у Києві. Як тут люблять казати, елітного.

— Любі ліцеїсти, шановні батьки, шановні колеги! Сьогодні не просто перший день нового навчального року. Сьогодні справжнє свято великої та дружної родини. З року в рік наш ліцей відкриває двері для найдостойніших та найобдарованіших дітей. Майбутньої інтелектуальної еліти нашої країни! — директорка ліцею, висока тітка з ідеально покладеною зачіскою, щиро вірить у те, що каже.

Стою на місці. Звідси краще видно того, чиє ім'я змушує серце шалено битися. Він помітно виділяється серед інших, і це найкрасивіший хлопець, якого я коли-небудь зустрічала.

Микита Топольський. Він навчається тут, у цьому ліцеї, у «11-Б» класі.

Мені не можна про нього думати. Він — син чудовиська. Його батько, Андрій Топольський, був одним із трьох покидьків, які зламали життя моєї матері. І мені.

Ми з Микитою не повинні були зустрітися, ніколи. Але ми зустрілися, і тепер усі ці два місяці я щодня про нього думаю.

Микита з серйозним виглядом слухає директорку або робить вигляд, що слухає. Поруч із ним дівчина, і, схоже, вони разом. Мене він не бачить, я ховаюсь за головами і дивлюся на нього.

Звідси взагалі усіх добре видно. Всю мою нову «сім'ю».

Міцно зчіплюю пальці, облизую пересохлу губу.

— Ага! Справді, вона сама. Сімейка, — шепоче з-за плеча моя нова знайома Аліна. Алька. — Сімпсони, блін...

З родиною і справді перебір. Я щойно надивилася перед лінійкою і вже встигла перейнятися.

Гідних та обдарованих дітей привозили водії з охороною. Від машин вони йшли, наче божества. І в цьому сімействі нащадків та принцес я тягну максимум на незаконнонароджену доньку конюха та прибиральниці. Як і інші аути.

Аути — це ми з Алькою. Так «елітні» називають тих, хто навчається за пільгою. Могли б одразу назвати дном, але, певне, не дозволяють залишки совісті.

Мама Альки працює у бухгалтерії, для дітей співробітників у ліцеї діє пільга. Повна вартість навчання зашкалює, тому моя мама теж вчепилася за цю пільгу.

— Он там, бач, двоє з краю стоять? Це Макс Каменський і Севка Голик, теж аути, — шепоче в саме вухо Алька.

Разом нас, аутів, у «11-Б» класі четверо. Я, Аліна, Макс та Сева. Макс спортсмен, Севка задрот**. Макс — чемпіон серед юніорів із вільної боротьби, його взяли за державною квотою. Севка — син професора, друга власників ліцею. Все це я дізнаюся від Аліни.

З нею мене познайомила мати, і на лінійці ми залишилися стояти біля трибуни. Алька, як і я, не поспішає зустрічатись із однокласниками, хоч навчається з ними з восьмого класу.

— Що, мажори дуже дістають? — питаю однокласницю. Теж пошепки, не хочеться, щоб нас шпиняли за балаканину.

— Ну, як дістають... У країні боротьба з булінгом, тож відкрито ніхто не пресує. Але… Загалом усе складно.

Знизую плечима. У мене з мажорами, навпаки, просто. Я їх ненавиджу.

— А ігнорувати пробувала? Чи не вступати в конфлікт, не відповідати на провокації?

— Звичайно, пробувала, — хмикає моя нова подруга. — Рілі, це марно. Якщо елітні захочуть, то знайдуть будь-який привід причепитися. Хоча все фігня, головне, не потрапити в Гру.

— В гру? — перепитую з цікавістю. — Яку ще гру?

— Та ніяку, забий, — схаменувшись, махає подруга рукою.

У голосі занепокоєння. Нервує чи злиться?

— Вже забила, — киваю.

— Сто разів говорила матері, переведи мене до звичайної школи, — знову шепоче Аліна на вухо, — а вона мені: «Ти не розумієш! Тут такий рівень!»

Те саме я чула від мами, коли вона починала вмовляти мене на «сотку». І щоразу це закінчувалося сваркою. Але останнє її зізнання все змінило.

— Ти неправа, Мишко, вони такі ж діти, як усі. Як усі люди. Є хороші, є погані, — намагається довести мама. — Незалежно від товщини гаманця їхніх батьків.

— Справді? Ти серйозно? — Не заспокоююсь я. — Ти забула, що такі мажори з тобою зробили?

— Ні, не забула, — мама блідне, і мені стає соромно. Але здаватися не збираюся. — Тільки справа не в тому, що вони були з найвпливовіших сімей, Машунь. Вони самі по собі виявилися мерзотниками. І в тому, що трапилося тоді, винна одна я.