Розділ 4

За Микитою зачиняються двері, а я ще продовжую стояти в передпокої, хочу хоч трохи заспокоїтися. Притуляюся до стіни, руки тремтять, коліна підгинаються.

Губи палають від поцілунку Микити, серце стрибає як ненормальне. Дивлюсь у дзеркало — на вилицях дві яскраві плями, на лобі напис: «Я щойно цілувалася з Микитою».

Плещу себе по щоках і повертаюся на кухню. Мама стоїть біля вікна, зчепивши пальці. Мені не по собі, підходжу до неї та обіймаю зі спини.

— Мам, ти чого?

Вона здригається, і я розумію, що вона плаче. Заглядаю у вічі.

— Тобі не сподобався Микита?

Мама рвучко мене обіймає, і стає трохи легше. Найгірше, коли вона ось так замикається у собі. Хай краще мене втішає.

— Та ні, Мишеня, справа не в цьому, мені здається, він хороший хлопчик.

— То чому ти плачеш?

— Бо тобі він сподобався, доню, я ж бачу. А ти йому.

Сподобався — це нічого не сказати. Я його навіть не побачила, мені голосу вистачило. І запаху. Такий ненав'язливий та хвилюючий, у мене голова закружляла. Я справді думала, що це через те, що вдарилася. Але в коридорі, коли він мене поцілував, я мало не села на підлогу, так все поплило перед очима.

А коли я розглянула його вдома, не тільки розпливчастий силует, а кожну рису, ледь не втратила свідомість. Він дуже вродливий, таких я тільки в кіно та в журналах бачила. Як я могла сподобатися такому?

— Це… це погано, мамо? — перепитую обережно і знову заглядаю в очі. І серце від страху стискається, стільки там розпачу.

— Так, Мишко, це жахливо. Бо він Топольський.

І я вже знаю, що вона далі скаже. Хочеться заткнути вуха, щоби цього не чути, але я все одно почую. Кожне слово падає наче холодні краплі на розпечений метал.

— Андрій Топольський — один із тих трьох хлопців, Машо. Це його батько дав гроші моїм батькам, щоб вони вмовили мене забрати заяву. Топольський може бути твоїм... біологічним батьком.

Вона долає болісну паузу, а мені хочеться кричати. Від образи та болю.

— Ні, — хитаю головою, — я не вірю, мамо. Може, це якийсь інший Топольський? Може, вони просто однофамільці?

— Микита схожий на свого батька, — глухо та пошепки відповідає мама, — я відразу не могла зрозуміти, кого він мені нагадує. Але головне те, що він може бути твоїм братом, Мишко, розумієш? Тобі доведеться йому все розповісти.

— Розповісти? Микиті? Не впевнена, що тепер зможу на нього навіть подивитися.

— Діти не відповідають за своїх батьків, — мертвим голосом каже мама. — Якщо ви схочете дізнатися точно, зможете зробити тест… Якщо його батьки будуть не проти…

Щоб знову піднявся з дна весь бруд, що встиг осісти за ці роки? Змусити маму знову пережити все те, що вона так намагалася забути? І чи справді я цього хочу?

Знову вперто мотаю головою.

— Ні, мамо. Я не маю жодного бажання знати, хто з тих трьох покидьків мій батько. В мене є татко. Був. Справжній. А вони просто... донори. І навіть якщо Микита не мій брат, я все одно не зможу спокійно спілкуватися з ним, знаючи хто такий Топольський. Просто… — тут мені зраджує витримка, губи тремтять і кривляться, — просто так шкода, що саме Микита його син!

— Мені теж шкода, Мишеня, — шепоче мама, ковтаючи сльози, — дуже, дуже шкода. Вибач мені, доню.

Не хочу, щоб вона просила у мене вибачення. Вони ні в чому не винна, їй тоді було вісімнадцять років, це на рік більше, ніж мені. Якби я не народилася, забути ту ніч їй було б набагато легше.

Пілікає месенджер. Читаю.

— Це Микита? — Піднімає голову мама.

— Так. Хоче приїхати. Запитує, вийду я чи ні.

Микита знає, де живу. Знає мій номер телефону. Значить, я зміню номер і вийду з месенджера. Як я вже вийшла з усіх соцмереж, коли дізналася правду.

— Мам, ми збиралися з'їжджати до кінця тижня. Давай завтра з'їдемо, га?

— Я теж думаю, що так буде найкраще, — погоджується мама. — Я зараз зателефоную Ларисі.

До ночі пакуємо речі. Лариса — мамина подруга, у якої ми зупинилися на якийсь час, щоб знайти відповідне житло. Це вона перетягла нас до столиці та влаштувала маму до ліцею. Вона гнівається і хоче, щоб ми тут залишилися. Це її квартира, але сама Лариса живе за містом у чоловіка і тут не з'являється.

Але це надто дорогий район для нас, мама одразу сказала, що шукатиме квартиру простіше. Хоч мені тут дуже подобається. Ми були готові переїжджати, і тепер просто зробимо це раніше, ніж планували.

Я маю викинути з голови Микиту Топольського. Нам не можна з ним бачитись, і не лише тому, що у нас може бути один батько. А ще тому, що поряд із таким як Микита має бути зовсім інша дівчина. Красива та впевнена у собі, а не така як я.

Навіть якщо зараз він повівся благородно, все одно врешті-решт він стане таким самим, як його батько — розпещеним мажором. І найкраще для мене це триматися від нього подалі.

***