Розділ 5.1

Нік

Я як вирубився під ранок, так і проспав до обіду. Розплющую очі — на годиннику половина другого. Хапаю телефон — Маша мовчить. Дзвоню — поза зоною.

Іду в душ, заштовхую в себе їжу, а в мене з думок Миша не виходить. Треба їхати до них, чи мало що сталося? Чи мені більше її побачити хочеться? Що там насправді може статися…

Хоч тут недалеко, їду на «Діскавері». Взагалі начхати, зупинять чи ні. Хвилювання зашкалює.

З машини виходжу мало не на ходу. Влітаю в під'їзд, але мене гукає вахтер.

— Доброго дня, ви до кого? — Дивиться поверх окулярів.

— До Дарії Сергіївни, сьомий поверх.

— Нема їх, з'їхали з ранку.

Мене ніби окропом ошпарює. Що за фігня?

— Як з'їхали? Чому?

— Хто їх знає? Не сказали.

— А нову адресу залишили?

— Мені? - посміхається вахтер. — Я ж їм не секретар. Вони квартиру винаймали, тепер ось з'їхали. А куди — гадки не маю.

Але це я чую у спину, бо вже виходжу надвір. Години дві катаюся містом, сам не знаю, що далі робити. Як їх шукати? У голові не укладається.

Чому виїхали? Наче втекли. Вся моя логіка летить до біса. Вони мали заявити в поліцію, на крайняк, зв’язатися з моїми батьками. Але не їхати.

Повертаюся додому, увечері нікуди не хочеться йти. На душі паскудно. Телефон із рук не випускаю навіть коли в душ іду. Може Маша в мережі з'явиться?

Та вона не з'являється. Я всю голову собі зламав, але так і не можу зрозуміти, навіщо Маша змінила номер. А вона його змінила, факт. Телефон її, звичайно, постраждав, та перенести в інший апарат всю інфу зараз може навіть маля. Мати її казала, що в них є старий гаджет.

На кілька днів зависаю вдома, забиваю на зал та на тренування, доки Анвару це не набридає. Він силоміць витягає мене в суші-бар, і там я сам не помічаю, як розповідаю йому про Машу.

— А може, він тебе обдурив цей дідок? — припускає друг, і я офігеваю від того, що така проста здогадка самому не спала на думку.

Три дні ми сидимо в засідці біля башти, але ні Мишка, ні її мати там так і не з'являються. І Анвар тягне мене до клубу.

— Знаєш, Ніку, — намагається перекричати він музику, — думаю, ти їй взагалі не впав, цій твоїй Маші.

— Чого ти так вирішив? — мружусь невдоволено.

— А тому, що знайти тебе — раз плюнути, ти в нас скрізь. Капітан футбольної команди на секундочку. І на міських сайтах тебе багато. А з урахуванням того, що вона ім'я та прізвище твої знає…

Похмуро втуплююся в стінку. І сам чудово розумію, що мене ніхто не шукає. Треба було б — давно знайшла. Значить, не потрібен. І сумно, і образливо.

— Микито ... — Мілена підсідає до мене на диван, — ти куди зник? І чого сумний такий?

А й справді? Якого біса я на себе жалобу вдягнув? Ну прокотила мене тянка, то тепер вічність страждати за нею? Дануна…

Повертаюсь і дивлюся на Мілу. Вона не просто гарна, вона капець яка гарна. Її ще восени запросили до модельної агенції, і, якби її батько не вперся, вона вже була б обличчям якогось бренду.

Беру її за підборіддя, закидаю голову. Цілую. Не так, як Машу, а по-дорослому. Вона охоче відповідає, і мене з головою захльостує.

Все досить. Жодних Маш. Нас із Мілкою бомбить обох.

— Го до мене, Нік… — шепоче вона, коли я перериваюсь.

Не відповідаю, встаю і різко смикаю її на себе. Мілена знову обвиває шию, притискається, і в мене з голови відлітають усі до єдиної думки.

— Го, — хриплю їй у вухо, і ми йдемо до авто.

***

Директриса сьогодні в ударі. Стою, вдаю, що слухаю. Навушник у вусі, так що вона може говорити скільки влізе. Поруч Мілка, ми з нею майже два місяці, як пара. З того часу, як я поїхав з нею з клубу.

Я в неї був не перший, вона в мене також, і нам усе сподобалося. А решта мене мало колише.

Якщо до мене підкочують дівчатка, вона сама їх відшиває, я туди не лізу. Мене влаштовує і її походу теж.

Я нечасто залишаюсь у неї ночувати, не хочу злити батька. Він у мене правильний. Стільки років прожив з матір'ю, особливого ​​кохання між ними я не бачив, але й про коханок його не чув. Якщо вони в нього і є, він добре шифрується.

Батько точно вважає, що я ще незайманий, і я його не розочаровую.

Зрештою лінійка закінчується. На телефоні висить повідомлення читаю. Гра.

«Видалити».

Туди я теж не лізу. Мене звали в засновники кілька разів, але мене не вставляє спостерігати, на що люди йдуть заради грошей. Особливо після того, як минулого року на будівництві зірвався з недобудованої багатоповерхівки гравець Сергій Грачов.

Він входив до збірної ліцею, у нього були всі шанси потрапити до чемпіонату юніорів та взяти золото. А далі вже їхати на чемпіонат Європи. Але він захотів зіграти.