Розділ 7

Маша

Я повільно йду алеєю, що веде до будинку, в якому ми винаймаємо квартиру. Тільки-но закінчилися заняття з репетитором з математики, у мене з нею зовсім погано, доводиться займатися додатково.

Цілий день не йде з голови сцена в кафе. І справа зовсім не в Мілені, я її не боюся, хоч Алька і прошепотіла мені у вухо, що я тепер отримала ворога. Справа в Микиті.

Весь цей час я не уявляла, як зустрінуся з ним. Коли мама дізналася, що Микита Топольський навчається у цьому лицеї, вона хотіла звільнитися. І навіть попросила у мене вибачення, що вмовляла тут навчатись. Але коли про це почула Лариса, мамина подруга, одразу заходилася її переконувати.

Я вдавала, що спала, а сама притискалася вухом до тонкої стінки між спальнею та кухнею і слухала.

— Подумаєш, Топольський! — обурювалася Лариса, і я уявляла, як вона махає руками перед маминим носом. — Вісімнадцять років минуло, Дашко, думаєш, вони пам'ятають цю історію? Відкупилися та живуть собі приспівуючи. Чим нашкодить тобі його син? Ти ось якою красунею стала, хто впізнає в тобі те дівчисько зашугане?

— Не знаю, Лар, — мамин голос звучав глухо і втомлено, — не хочу я, щоб моя дівчинка з ним в одному класі навчалася. А цей клас якраз із мовним ухилом, математичний Машка не потягне. Ти ж розумієш, що вони можуть бути братом та сестрою.

— Та наплюй і розітри! — гнівно заперечувала Лариса. — Не потрібні нам такі родичі. Ти ж сама бачиш, що в країні з освітою коїться! Як Машка у звичайній школі приживеться, де півкласу — ушльопки, які живуть поряд і вчитися взагалі не хочуть? Ще цькувати почнуть як пришлу. Вчителі знову ж таки, доки до неї придивляться, вже й зовнішнє тестування прийде час здавати. А тут ти в колективі будеш, сама розумієш, викладачі до неї набагато лояльніше віднесуться. І ліцей — це не школа, тут діти по-іншому до навчання ставляться. Так, планка вища, але хіба це хоч комусь не пішло на користь?

— Я думала… — голос мами здригнувся. — Не треба мені йти туди, Ларо…

— Ти маєш розуміти, Дашко, — Лариса заговорила зовсім тихо, і для мене це пролунало зловісним напівшепотом, — тебе прийняли самі Волинські на роботу. Не з кожним вони особисто проводять співбесіду. І якщо ти махнеш хвостом і підеш, з мрією про роботу у столиці можеш попрощатися. Тебе не візьмуть навіть у дитсадок. Ні, касиром у супермаркеті ти, звичайно, влаштуєшся без проблем, але про викладацьку роботу можеш забути.

— Тоді... нам що, знову виїзжати? — голос мами здавався таким втраченим, що я ледве стрималася, щоб не втрутитися. — Я вже записала Мишку в медичний центр ока…

— От і не сіпайся, подруго. Чому ти маєш знову ламати своє життя? У тебе шикарні перспективи, в ліцеї такі заробітки, які тобі не снилися! Уявляєш, скільки зможеш заробити, якщо батьки запрошуватимуть тебе репетитором? Плюс класне керівництво, якщо схочеш. А не схочеш, додатково зможеш взяти часи у будь-якому з вишів, навіть приватному. Волинські — це як знак якості, перепустка у гідне життя. Залиш минуле в минулому, живи тут і зараз. Вважай, що вони всі померли, будуй своє життя без огляду на когось. Ти молода, вродлива, ти й так скільки часу втратила у цій глухомані! Трималася за Льошку...

— Перестань!

— І чому він так уперся, Льошка твій? Переїхали б раніше, дивишся, був би живий.

— Ларо, дай Олексію спокій.

— Не можу, Дашко. Не можу заспокоїтися, що ти свій талант у тій глушині закопала!

Мама встала, і я метнулася в ліжко. Двері прочинилися, вони обидві заглянули в кімнату.

— Ми там так кричали, я боялася, що ми її розбудили…

— Маша так важко все сприймає, може, її до психолога повести?

— Може…

Я довго не могла заснути, лежала і витріщалася в стелю. Мама сказала Ларисі правду, справа не в тому, що вона боялася Топольського. Вона боялася за мене, що я закохалася в Микиту, і я не могла допустити, щоб вона чимось жертвувала.

Вона дуже талановита, має унікальну здатність до мов, вона знає їх чотири, і зараз у неї мрія вивчити ще китайську і японську. Але на це потрібні гроші. А в нас залишилися ті заощадження, які лежали на карті. Решту вигрібла ця гримза, мамина свекруха.

Мама їх переховала, але в нашій квартирі було не так багато місця. Якось, коли ми прийшли додому, мати хотіла дістати гроші, які батьки відкладали мені на операцію. Грошей на місці не знайшлося, а ключ був тільки у цієї відьми.

Якщо мама через мене втратить роботу в ліцеї, то я собі цього не пробачу. Волинські — його власники, дуже впливові люди. Лариса права, мама не повинна відмовлятися від роботи тільки через мої почуття.

Піднімаю голову, і погляд натикається на знайомий позашляховик, який гальмує переді мною. Відчиняються двері, і з переднього сидіння на асфальт стрибає Микита.

— Ну що, Мишо, попалася?

Перша думка — бігти, але він наче її зчитує. Ніби кліщами бере за зап'ястя і здавлює. І тоді я високо піднімаю підборіддя.

— Як ти мене знайшов? Ти стежив за мною?

Він усміхається, а потім вивертає руку і притискає до корпусу позашляховика.

— Довелося трохи покататися. Тож, розповідай, Машо…