Розділ 7.1

Микита

Дивлюся на Мишку і з головою накриває. Не знаю сам, чого більше хочеться — накричати на неї чи зацілувати.

Вона дивиться з-під лоба, очима зиркає, мені й окуляри знімати не треба. І так усе бачу.

Пощастило, що батько у від'їзді та мати дозволила взяти машину — не довелося за Мишею на таксі кататися. Якщо не порушувати, патрульні не чіпають.

По всьому місту ганяв за нею. Добре, що вона не на метро їхала, а тролейбусом. Не встиг вийти з машини, як вона вже в під'їзд вбігла. Швидка така, і справді на мишу схожа — не зловиш…

Дві години стирчав під старою п'ятиповерхівкою, думав, вона там живе. А як дізнатись? Можна, звичайно, було піти поверхами і дзвонити в кожні двері, поки не пошлють. Та вирішив дочекатися Дар'ю Сергіївну і прямо спитати, чому вона від мене Машу відвезла.

У тому, що вона так вирішила, я впевнений на всі сто. Я ж пам'ятаю, як Мишка в ліфті до моїх губ своїми притискалася, після такого не втікають.

І зараз розриває, варто лише згадати. Чому з Мілкою такого немає? У нас з нею давно все по-дорослому і серйозніше, ніж просто поцілунки.

Навіть у ліфті якось було. Тоді мене понесло, я потім Мілену відштовхнув і пішов, вона ошаленіла. І образилася, звісно.

Я розумів, що винен, що не можна так з дівчиною, а нічого не міг вдіяти — перед очима Маша стояла. Її обличчя. І очі великі шоколадні. Було почуття, ніби зрадив її.

Я тиждень із Мілкою не бачився, не хотілося. Потім перетнулися на вечірці, знову до неї поїхали, але більше в ліфті я не цілуюсь.

Вона одразу щось відчула, Мілена, коли Мишка в класі з'явилася. Звідки дівчата це січуть, не знаю. Я ніяк не видав себе, просто дивився на Машу. Тому що не можна.

Бо вона аут, а я елітний. Бо вона донька вчительки, а не заступника генерального прокурора як батько Мілки. Мені на це начхати, якщо Мишка захоче бути зі мною. Але якщо ні, я не повинен підставляти її перед Міленою.

Миша моя з дому вибігла, я за нею слідом вирулив. Вона йшла швидко, на всі боки не дивилася, інакше давно б мене помітила.

Знову в тролейбус стрибнула і доїхала до тупику. Що вони тут забули, Зарічні? Чому спочатку в «вежах» житло винаймали, а тепер у якійсь глушині?

Може, в них щось трапилося, коли з'їхали з елітного району на цей смітник, і я тут зовсім ні до чого?

Навіть настрій піднімається, і коли Мишка повертає на алею, що веде до панельних багатоповерхівок, перекриваю їй вихід і виходжу з «Діскавері».

А тепер просто шаленію від спопеляючого погляду.

— Відпусти!

— Машо, стій.

— Відпусти, я сказала, — тягнеться до рук зубками, доводиться захопити шию.

— Чому ти втекла від мене?

— Ніхто не втікав! — вона вивертається і все-таки примудряється цапнути мене за китицю.

Втискаю її в корпус машини, закриваючи рота долонею.

— Та заспокойся ти, скажена! Я хочу поговорити. У ліцеї не вийде.

— Що, Мілку свою боїшся? — відриває долоню і дивиться ображено, а в мене всередині вибухає салют. Ревнує! Значить не пофіг їй!

— Не боюся, — спокійно відповідаю, — але вона моя дівчина. І я не хочу завдавати їй болю.

— Ось і йди до своєї дівчини, чого приїхав?

— Ти не відповіла, чому зникла, чому змінила телефон. У вас щось трапилось? Чому ви переїхали до цього району?

— А що, Ніку, тобі таке не підходить? — Вона махає рукою, вказуючи на багатоповерхівки. — Найпопулярнішому хлопцеві ліцею крипово приїжджати в цю дірку?

— Приїхав же, отже, не крипово, — перехоплюю руки і знову вдавлюю в корпус. Мені навіть подобається, нехай довше виривається.

У неї почервоніли щоки, волосся вибилося зі стягнутого на потилиці хвоста. І я «пливу», нахиляюся нижче і чую її запах, такий тонкий, ніжний, що хочеться.

— Машо… — шепочу, майже торкаючись губами обличчя, — давай у машину сядемо, на нас уже дивляться всі.

— Ні, — хитає головою, а я певен, що вона теж «пливе», як і я, — не можу, мені треба додому. Відпусти мене, Микито…

— Сідай у машину!

Вона розвертається так різко, що б'є хвостом по обличчю. Але відчиняє дверцята і гнівно обертається, блимаючи очима.

Обходжу корпус і сідаю з іншого боку, відразу блокуючи двері, щоб Миша моя не втекла. Вона часто дихає — сердита! А я простягаю руку і знімаю окуляри.

— Тепер давай розмовляти.

— Я тебе не бачу!

— Але ж ти пам'ятаєш? От і уявляй…

Продовжує пихкати, а я в її очах намагаюся не потонути. Чому вони на мене так діють?

— Що ти хотів сказати? Кажи та відвалюй.

— Ти будеш зі мною?

Я ніколи не бачив, щоб при мені втрачали мову. Ось побачив уперше.

— Це... Це як? Що це означає?