Розділ 8

Маша

Вже ніч, а мені не спиться. Прокручую в голові нашу зустріч з Микитою... Знаю, що не повинна думати про нього, а сама проти волі згадую його очі, коли він притиснув мене до машини. Це справжній танк, а не автомобіль, але Микиті він пасує.

Він сам такий, як танк, для нього немає ні перепон, ні перешкод. Ось тільки... Що б він сказав, якби дізнався правду?

Коли в машині Микита зняв з мене окуляри, я бачила перед собою лише розмитий силует. Натомість відчуття стали сильнішими. Хіба це нормально, якщо у нас із ним тече одна кров?

Якщо так піде далі, мені справді доведеться змінити школу. А краще, піти на дистанційне навчання, все одно бігаю по репетиторам. Вимоги в ліцеї дуже високі, і я з багатьох предметів не дотягую.

Вся проблема в тому, що мені не хочеться нікуди йти. Я нізащо в цьому не зізнаюся мамі. Але це так, і мені більше подобається відчувати присутність Микити, ніж його бачити.

Знову згадую, як ми сиділи в машині. Він хотів поцілувати мене, я це дуже явно відчувала, і найбільше мені хотілося в ту хвилину, щоб ми з Микитою були просто хлопцем та дівчиною. Я — новачка, яка прийшла до їхнього класу. Він хлопцем, якому я сподобалася.

Я подобаюся йому, це я теж відчуваю. Але розповісти Микиті все, не підставивши маму, не вдасться. Розумію, що зроблю лише гірше, розкопавши минуле.

Батько Микити та двоє його друзів живуть в своє задоволення і не згадують про той випадок. І я найменше хочу, щоб вони дізналися про мене.

Я не маленька і розумію, що радості моє існування їм не додасть. А мене найменше цікавить, хто з них – мій біологічний батько. Вони для мене всі троє — як одне триголове чудовисько, монстр. І Микита – син не просто Топольського. Він — син триголового монстра. Ось тільки переконувати себе в цьому мені стає все складніше та складніше.

Вранці піднімаюсь невиспана, довго поливаю обличчя холодною водою, щоб прокинутися. Не снідаю, зовсім немає апетиту, зате воно завжди має, Жахотя — кошеня, якого я витягла з-під коліс автомобіля Микити.

Воно чорне, і в темряві його зовсім не видно, тільки очі горять жовтими, як фари. Мама спочатку лякалася і казала: «Яке жахіття!» А потім ми помітили, що кіт почав відгукуватися, і назвали його Жахотею.

Годую кошеня, збираю волосся в тугий хвіст і плентаюсь до ліцею. Мама поїхала раніше, у неї з ранку «нульовки». Консультації, як це називається у ліцеї.

Коли входжу до класу, Микита вже тут. Сидить півоберта, розмовляє з темноволосим хлопцем. То Анвар Мамаєв, його товариш. Він дивиться на мене з цікавістю, нічого не каже, але я відчуваю, як напружується Топольський.

Мілена теж на місці, окидає зневажливим поглядом, але я повертаюся спиною і сідаю за парту. Нехай тепер вирячується, скільки влізе.

Пропущений сніданок дається взнаки, і в кафетерій я йду голодна як вовк. Беру млинці і з сиром та вишнями, какао, але щойно повертаюся до столу, як на мене налітає Мілена.

У неї в руках паперова склянка з гарячою водою із кулера. Секундна затримка, Мілена дивиться на мене з зловтішною перевагою і виплескує гарячу, майже як окріп, воду, мені на руку.

Ойкаю і випускаю з рук тацю. Усі повертають голови у наш бік.

— Вибач, Зарічна, я не хотіла, — з ангельською усмішкою каже Мілена. — Швидко підняте не вважається тим, що впало. Тож приємного апетиту.

Розвертається і йде до їхнього столика з Микитою. А я стою, зчепивши зуби, і ловлю співчутливі погляди аутів.

Рука почервоніла і пече. Я можу купити додаткову порцію, але мені вже нічого не хочеться. Невдоволена прибиральниця змітає на совок уламки посуду та млинці, я бурмочу вибачення та йду за стіл.

Макс, Сева та Алька зустрічають мене мовчанням, Сева підсовує каву. Так само мовчки мотаю головою.

— Не варто було тобі заїдатися з Мілкою, — тихо каже Макс, — вона тепер від тебе не відчепиться.

— Я ненавмисне облила її кавою, а вона спеціально.

— Тобі треба було перепросити, — шепоче Алька.

— Я вибачилась. Чи треба було стати на коліна?

Вони знову замовкають, і я відчуваю чиюсь присутність. Перевожу погляд на підлогу і бачу ноги у вузьких чорних джинсах, ще нижче — стильові лофери. Але я б і по запаху дізналася, мені не завжди потрібно бачити.

Моргаю, щоб не розревтися. Для чого він прийшов? Та переді мною на столі з'являється таця з їжею, і здається, не тільки я затримую подих. А весь кафетерій.

На підносі занадто багато їжі, якраз для здорового, зголоднілого хлопця. Микита віддав мені свій обід?

Знову мотаю головою.

— Їж, — чую уривчасте.

— Ні, — кажу хрипким голосом, — я стільки не з'їм. Мені забагато.

— Я сказав, їж, — тепер він каже наказним тоном. Змовчую і слухняно беру вилку. А він додає: — Вибач, Машо.

І виходить із кафетерію разом із Мамаєвим.

— Ніку! — Мілка біжить слідом, і всі знову витріщаються на мене.

Повільно жую салат, не відчуваючи смаку. Мені шкода, що Микита залишився голодний через це зарозуміле стерво. Все одно я не з'їм усю порцію.