ІгростопІя

Розділ 4 Порцелянова фігурка

РОЗДІЛ 4 «ПОРЦЕЛЯНОВА ФІГУРКА»
 Аля опинилася у кімнаті багрового кольору. Стіни якої омивалися міфічними малюнками звірів. Ці звірі називалися її страхами, божевільними і водночас неприязними, що забирали в себе душу. Душу, таку маленьку і чарівну. З другого боку знаходилися комахи, які так і хотіли пронизати серце. Це було щось таке фантастичне. Тонни різних фобій, які спостерігали за переляканим створінням. І враз, з‘явилося світло. Аліна випросталася й побачила навпроти себе невелику на зріст дівчинку. Дуже привабливу на вигляд. З великим зеленими очима і дуже красивою усмішкою. Волосся кольору гарячої карамелі і на диво тонкий ніс. Повні губи ніжно-рожевого кольору. До цієї дівчинки з‘являлася проста приязнь.
—    Вітаю вас, ви перші! – промовила несподіванка.
         Проте не встигла нічого відповісти, як незнайомка зникла в повітрі. 
—    Ей! Ти куди? – загукала Аля, але ніхто не відповів.
     Оглянувшись кімнатою вона зрозуміла, що на неї дивляться багацько пар незнайомих очей. Серед них був Сашко з яким дівчина познайомилася в притулку. Проте він чомусь не посміхався їй, хоча Алі було всерівно на це, вона знала, що якщо хлопець захоче, то сам все зробить. 
До неї почав наближатися кремезний чолов‘яга з проколитими вухами. Ще в нього був пірсинг на носі і одягнений в леопардову шубу. Темні, чорні очі і кольору воронячого пір‘я волосся.
—    Перепрошую, ви певно міс Аля, я директор цієї школи. – першим заговорив він.
—    Директор? – вражено вигукнула дівчинка.
—    Так. Називайте мене Геннадій. Звичайно, не забудьте слово директор. – мовив він, розвернувся і безцеремонно пішов, залишивши Алю в доволі здивованому вигляді. 
Аля лише зараз помітила, що це не кімната, а швидше хол. Обернувшись назад, вона запримітила обрамлені двері зі срібним замком. Та ще й з стелі звисали рози. Справжні червоні рози. Неймовірно красиві з багатьма колючками. Рози впали в руки Алі. 
—    Ай! – закричала дівчина.
—    Не лякайся, так всіх лякають! – мовив недавній знайомий.
—    Сашко? А де всі? Тут же хвилину тому було багато людей. – запитала Алька.
—    Ааааа. Та вони на директора хотіли подивитися. Він знову стиль змінив. Ну розумієш, у нас трішки неординарний директор. Він кожного тижня змінює свій вигляд. Того тижня,  наприклад, був одягнений у народний одяг Китаю, а поза того в одяг Швейцарії. – пояснив хлопець.
—    Аааа. Класно. – тільки й вимовила дівчинка.
      Її погляд натрапив на вази з квітами, які простягалися на кількох столиках вздовж всього холу. Ох, Аля помітила неймовірно красиві свічки вирізьблені у вигляді хлопчиків і дівчаток. Їх тут було так багато, що заповнили собою всі столики. На середньому столі були 10 найбільших фігур, але це вже не свічки, а справжні порцелянові фігури. Згодом Аля зрозуміла — це була шкільна родина. «Яка цікава ідея!» - подумала вона. Та лише зараз запримітила, що в розах захована ще одна свічка з її личком. Аля неабияк посміхнулася. 
—    Подобається? – запитав Сашко.
    Дівчина просто кивнула і обійняла його. Вона почувалася такою щасливою, тому що в дрібничках щастя. 
—    Все добре? – знову запитав він.
—    Так.
    Але всі знають певно, що щастя триває не довго.
—    Я б на твоєму місці так не радів.
—    Чому? – щиро здивувалася Алька.
—    А ти хіба не знаєш?
    Аля мимоволі відпустила хлопця і подивилася йому в очі.
—    Ні.
—    Тут недолюблюють таких як ти.
—    Таких як я? – не зрозуміла дівчина.
—    Дітей, які не вкладаючи ніяких зусиль, чогось досягають.
—    Що?!
—    Ти дуже сильно виділилася в перший день та ще й ніколи не навчалася в ігровій школі. 
—    І це все?
—    Так, вибач, але завтра тебе всі будуть ігнорувати і в тому числі я.
—    Чому? 
—    Тому що ти егоїстка, всі зразу зрозуміли. Папа, поспілкуйся з кимось іншими, доки є можливість. – кивнув він на прощання і пошкандибав по коридору.
—    Ти жахливий! – крикнула вона.
—    3 поверх, 23 кімната.
—    Що?
          Зразу після останньої кинутої фрази хлопець зник. Не знаючи, що робити вирішила йти навмання. Спочатку вона знайшла сходи і рахуючи кожен поверх, піднялася на третій. Вона пошукала 23 кімнату, але її тут не було. Все ж на щастя, Аля почула голос:
—    Що ти тут робиш?! Сюди заборонено підніматися!
—    Звідки цей голос? – запитала вона саму себе. І тут подумала, що це як у кіно, ніби хтось прямо так і скаже хто він і звідки. Аля захотіла ляснути себе по лобі, як знову почула грізний голос.
—    Ми духи стін, нас рідко чують ігрики та дарвіки. А ти врешті-решт хто?
—    Духи стін? – здивовано закліпала мала. — Аля зі світу людей, дарвік.
—    Ого. Ми незнали, що люди можуть стати дарвіками.
—    В нас просто це називається талант. – мовила Аля, а потім подумала звідки ж вона це знає.
—    А який в тебе дар?
—    Віра.
—    Хто тут? – почувся ще один голос, який уже був справді схожий на людський і тим більше хлопчачий.
          Стіни замовкли. На третій поверх піднявся незнайомий Алі хлопчина. З чарівними голубими очима і красивою посмішкою, яка миттєво зникла, коли його погляд впав на Алю. Лице враз набурмосилося і вкрилося червоними плямами, він розізлився. 
—    Ти чому тут блукаєш?! Привидом хочеш стати, можу це організувати! – закричав він.
—    Ой, та не лякай, вибач, я тут новенька.
—    І?!
—    І я проживаю на 3 поверсі в 23 кімнаті.
—    Це четвертий поверх, мала!
—    Як? – здивувалася Аля, вона навіть не звернула увагу, що він назвав її малою, на що завжди дуже сильно обурювалася.
—    Треба бути уважнішою! Ти новенька?
—    Я це тільки що сказала! – уже не на жарт розсердилася Аліна.
—    Замовкни, це неважливо.
Аліні очі враз розширилися в таку широчінь, що навіть слона б здивували.
—    Що?! Ти з дуба рухнув чи що?! Яке ти право маєш мене затикати?! Ти хто взагалі такий?! – закип‘ятилася вона.
—    Не твоє собаче діло! Слухай, кажу раз! Я тебе проводжу до твоєї кімнати, а ти ні одні живучій душі не говориш, що бачила мене тут, зрозуміла?
—    А якщо скажу?
—    Будеш мати багато проблем.
—    Ти погрожуєш?
—    Так. 
—    Ей, а чому я це маю тримати в секреті? – засперечалася вона.
—    Це поверх на який заборонено підніматися. – відповів він.
—    Тоді я всім розкажу, що бачила тебе тут.
—    Я тобі сказав не розповідати, заради тебе.
—    Як це?
—    Мене тут ніхто незнає. – відповів він і додав. — Я магічний олівець.
—    Що?! – викрикнула Алька, до такого повороту подій вона явно не була готова. Думала зустріла якусь нормальну людину, а тут це не людина.
—    Це така штукенція, що з‘явилася наприкінці ХVI століття, а схожі письмові інструменти на олівці у XI столітті. Перші олівці—це були палички зі свинцю та срібла зі загостреними кінцями. А в XI столітті, як я вже казав, їх виготовляли з дерева.
—    Я знаю, що таке олівець, я з XI століття. – мовила вона. Її загалом дивувало тут все: стіни, що говорять, магічні олівці, що в живуть в сутності живих істот. Алі почала подобатися ІгрОстОпІя, саме через її тисячні особливості і відмінності від Землі.
—    Вау, радий познайомитися предок! – весело сказав олівчик.
—    Радий?! Як таке можливо?
—    Ти в ІгрОстОпІї, дурненька. Тут все можливо.
—    А що ти робиш? Тобою хтось пише? – враз запитала дівчинка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше