Розділ 6 Операція врятуй чемодан

Розділ 6 «Операція врятуй чемодан»

Аля почала якнайшвидше бігти по східцях, щоб якнайменше людей спітнулися об її чемодан. Проте врешті-решт спіткнулася сама і впала в руки якомусь хлопцеві.
—    Ти що божевільна?! Хто ж так на сходах літає? Та й до того, за хвилину вони почнуть підніматися вверх!
—    Що? – миттєво отямилася Аля і заглянула в очі кароокому хлопчиську з темним волоссям.
На вигляд років 15-16. Широкі плечі та мускулиста статура, яку Аліна відчула, коли спіткнулася на нього. Пухкі губи та невеликий ніс з серйозним поглядом. 
—    Як що? Східці піднімаються, опускаються або змінюють форму.
Та не встиг він пояснити, як східці справді заворушилися. Згодом кожна сходинка почала роз‘єднюватися з іншими і змінювати свою форму, і кудись летіти. 
—    Оооо, нііііі! Нам кінець! Треба стрибати!
—    Стрибати? Як? Куди?
—    Не думай, а роби! – закричав хлопчина.
Аля з переляку стрибнула. Невідомо куди. Приземлення було швидше невдале. Вона просто впала на холодну підлогу. Незнайомець ж навпаки стояв на сходинці і голосно реготав.
—    Ти мене обдурив?
—    Бачила б ти своє лице! – сміявся він. Дурна! Це моя сходинка, а тобі тут не місце. З сходинок не стрибають, а на них літають. Це такий спосіб переміщення. У кожного учня школи є своя особиста сходинка. Вона доставляє на уроки і знає твій розклад. Дивно, що ти цього не знала. Але твоє лице, добре, що я запам‘ятав цей момент, тепер зможу іншим показати. 
—    Що?
—    Аааааа, ти ж не знаєш як це запам‘ятати! Не дивно, цього треба було очікувати від повної дурепи! 
Алька вже вся закипала від злості. 
—    Запам‘ятати значить сфотографувати або зазняти відео. У кожної людини з ІгрОстОпІї встроєний чіп, який захищає від хворіб і  створює таку пам‘ять. Знаєш, я зразу зрозумів, що ти новенька, що пройшла важкий тест, але я не думав, що ти дурна!
І тут вона не витримала.
—    Ти придурок! Та як ти додумався так з людиною зробити! Та ще й так насміхатися! Ненормальний! – закричала дівчина.
—    Щось не подобається? Вихід там, дурепо! – і він вказав на нижні сходи, які схоже вели до холу, а той в свою чергу до дверей.
Після своїх слів хлопець мовив сходинці:
—    Рушай, Прилеттій!
І зник.
Приголомшена Аля сіла на підлогу і не могла поворушитися. Стільки всього трапилося. Нова школа, новий світ, нові вороги і жодного друга, не рахуючи Морквика. Хотілося просто перетворитися на пір‘їнку і полетіти невідомо куди за вітром. Щоб він відніс її в далекі краї, де не буде галасу, крику і смутку. Де все буде наповнене радістю і щирістю. Але вона знала, що так легко її мрії не здійсняться. Для щастя потрібно щось робити, інакше ніяк. Вона встала на ноги і пошкандибала по інших сходах вниз до холу.
Звісно, вона не встигла. Чемодан був відкритий і всі охоче розглядали її одяг. Від піжами до повсякденних речей.
—    Ой, подивіться на цю жахливу тканину джинсів! А як зшиті! – вигукнув хтось.
—    Таке ніхто не носить! – озвався ще хтось.
—    Жах-жах-жах!
Дівчина не витримала. Миттю підбігла до натовпу, проштовхнулася, швидко склала всі речі назад і втекла. Вона не чула всіх галасливих слів, якими обкидали її та її одяг. А просто бігла в свою кімнату. Поставила на місце чемодан і вийшла, пішла кудись  навмання. І під супроводом долі знову опинилася на четвертому поверсі. Аля сіла під однією з стін, притулилася до неї, підібгала ноги і тихо, уривчасто заплакала. Неважливо чи вона чула чи ні, що говорили інші, їй було важко, бо все, що було змінилося і їй яквнл не подобалися ці зміни.
—    Хто тут? – почувся чийсь тихий голос. 
«Ну ні хвилини спокою!» - подумала Алінка. Швиденько витерла сльози та усміхнулася.
—    А ти хто? – відповіла дівчина.
—    А ти?
У нього було привітне обличчя, яке випромінювало доброзичливість. Високий лоб, зверху до якого прилягає зачесане набік, коротко підстрижене, густе, біляве волосся. Прямий ніс і великі, виразні сині очі. У яких можна було втонути, як у океані. Губи тонкі і бліді, а брови широкі й густі. Дуже цікава зовнішність. А його погляд був такий проникливий, задумливий і замріяний, що Аля на мить застигла не рухаючись, та все ж отямилася.
—    Чому запитуєш? 
—    Бо це заборонена територія, а ти тут!
—    Ти сам тут. 
—    Це неважливо. – огризнувся хлопець. Можна біля тебе сісти? 
—    Звісно. 
—    Чому ти тут? – запитав парубок.
—    Тобі сказати чесно, якою б не була правда чи збрехати, щоб все було добре.
—    Краще правда. Вона правдивіша.
Аля розсміялася. Як правда може бути правдивішою, якщо вона є такою?
—    Не смійся, відповідай на питання.
—    Зануда. Хочеться побути на самоті. – відповіла посміхнена Аліна.
—    Розумію. – зітхнув незнайомець.
—    Як тебе звати?
—    Секрет.
—    А чому секрет? Ну скажи, будь ласка! – почала випрошувати Алька.
Це було так весело сидіти з якимось хлопцем на підлозі, спершись на стіну і незнати про що говорити.
—    Це мій псевдонім, а в тебе який?
—    Секрето.
У хлопця піднялися брови.
—    Секрето? Ти що моєю дружиною хочеш стати?
—    Здурів чи що? – дала запотиличника хлопцеві Аля.
—    Тоді чому? – не звернув увагу на різкий прояв злості хлопець.
—    Тому що завжди мріяла мати такий псевдонім. 
—    Добренько, більше ми не зустрінемось.
Тепер уже брови полізли на лоба у Алюсі.
—    Чому?
—    Тому що ми двоє шукаємо самоти. А тут лише один поверх. А нас двоє, це вже не самотність, а діалог. Ти новенька, ще не знаєш інших місць для сховку, а я вже таких місць зустрічав дуже багато. Мені є куди піти, а тобі нема, тому лишайся тут. Тим більше, я був тут протягом довгих двох років. Тому передаю право бути правителем четвертого поверху тобі.
—    Чому ж я тебе раніше не зустрічала, я вчора тут була.
—    А я вчора їздив побачитися з батьками.
—    А звідки ти знаєш, що я новенька.
—    По тобі зразу видно.
—    А ти не можеш лишитися?
—    У моїй грі правитель лише один і тепер це ти. Продовжуй імперію Секретиків, потім комусь передаш. І знай, ти дуже красива дівчина, тільки в твоїй голові забагато божевільних ідей, будь спокійнішою. Будь ласка, не питай звідки я це знаю, в мене дар читати людей. – посміхнувся хлопець і пішов.
—    Бувай! – крикнула на прощання дівчина.
—    Бувай.
Оце так зустріч. Дівчинка ще трохи посиділа, подумала і спустилася. Уже була біля своєї кімнати, як її зупинив директор.
—    Міс Аля! Де ви, вибачте, так довго ходите?! Ще й уроки прогулюєте?
—    Що, але ж…
—    Ніяких, але! Ідіть за мною, мені потрібно оприділити ваш рівень знань, щоб віднести вас до якогось класу.
—    Але ж ви тільки що говорили, що я уроки прогулюю, а отже я вже є в котромусь класі. 
—    Ойййййй. Ви мене виснажуєте своїми питаннями, ходіть уже! 
Вони йшли добре освітленими коридорами, в яких не було ламп.  «І як це» - думала дівчинка, проте відповіді на питання не було. На стінах кожна картина, ніби оживала. А стіни було не одного кольору, а різних відтінків ніжно-бірюзового. Відчуття, ніби йдеш повз безмежне море. 
—    Ми прийшли. – мовив директор.
Вони дійшли до кінця коридору, де була біла стіна, яка згодом перетворилася на дошку. На ній з‘явилися різні приклади з вищої математики. Аліні очі трішки розбіглися і перелякалися.