ІгростопІя

Розділ 10 Здобуття і втрата (частина 1)

Розділ 10  «Здобуття і втрата»
 Вона прокинулася на простому лікарняному ліжку, тільки на нього було прикріплено багато різних допоміжних приладів. І чим вони допомагають? Подумала дівчинка. А над нею самою висіла якась дивна штука. Аля зразу не зрозуміла, що це таке. Вроді довга лінійка шириною збігається з ліжком, намальовані цифри, ех, що ж це таке? Супер, я невідомо де, ну хоч не зв‘язавана. Дівчинка піднялася з ліжка і оглянулася навкруги. Побачила, що двері і стіни, все зі скла, а на виході чатують два охоронці. В кімнаті було багато різних пристроїв, баночок, колбочок, зрозуміло, що це лабораторія. Треба якось вибиратися звідси. Тільки як? Ось там є вентеляція, буде супер, якщо я зможу туди дістатися. Тільки от охорона. Вона миттю подивилася у їхню сторону, проте стражників більше цікавило нікого не впустити в лабораторію, чим слідкувати за тим, що в ній всередині відбувається. Окей, треба стілець. Ооооо, ось він, прозорий знову, тут майже все прозоре,  ого, а який легенький, як пір‘їнка. Аля швиденько поставила стільчик під вентеляцією і забралася на нього. Проте їй не вистачало декількох сантиметрів, що дістатися вентеляції. От чому в цій кімнаті так високо стеля? Велетнів, що досліджують?! Розізлилася дівчина. Вона швиденько уявила, як стілець видовжується і знову сила думки її рятує. Мить і вона була в вентеляції. Але як тільки вона опинилася в закритому приміщенні, на хлинув страх, клаустрофобія. Правда, сильно перелякатися через клаустрофобію, її не дали. В темноті вона помітила рух кількох ніжок і вже її відчуття віщували те, чого вона понад усе боїться. Тільки не це, ой, вісім ніжок. І ще один з восьма ніжками. Ніііііііі, тарантули. 
—    Аааааааааааааааааааааааааа. – все що встигла закричати Алька, як зразу посунула назад і випала з страшної вентеляції. 
Падала прямо на стільчик і підслизнулася на ньому, полетіла вниз і рукою нечайно натиснула якусь кнопку. Невідомо звідки з‘явилося ліжко і мотузки разом з ним. Попробуйте вгадати для кого ці мотузки? Бінго, Аля лежала прив‘язана до ліжка і ніяк не могла поворушитися. Ще не розуміла, який жах вона пережила, далі важко дихала, але вже не стоячи, а лежачи та ще й прив‘язаною. Супер, чим далі тим гірше? Я світова катастрофа. Що б не зробила, всерівно щось натворю. Її верхні і нижні кінцівки не могли поворухнутися, звісно, її ж так зав‘язали, ніби вона смертельно небезпечний вбивця, який за секунду побіжить вбивати. Ехххх… І як мені тепер звідси вибратися? Що за доля така у вічні проблеми потрапляти? Але тут вона перестала думати, Алька почула кроки за дверима, а невдовзі і голос:
—    Вона в лабораторії?
—    Так. – відповів один із охоронців.
—    Очі зав‘язані, вона зв‘язана?
—    Так. 
—    Це добре. Запускаємо тоді експеремент. Наліпимо їй голограму коду на тіло, побачимо, що трапиться.
Оце так, я стала піддослідним кроликом? А я думала стати квіткаркою. Розсміялася дівчинка. Так ти жартуєш в себе в голові, Алінко, досить. Краще думай, що робити.
—    А хіба ви вже не проводили таких експериментів? – запитав інший гвардієць.
—    Так, проводив. І не раз, але в кожного реакція різна. А тут ще й дівчинка з даром віри, як таку можливість втратити?
—    Зачекайте! Лікаре, ви не можете цього зробити! А якщо вона помре, то на кого лягне відповідальність?
Стоп. Та це ж Елвін. Це ж його голос. Що він тут робить? Ойййй, ну швидше всього його забрали гвардійці разом зі мною, але всерівно, чого він так близько? Якби я була тим божевільним, що притягнув нас сюди, то напевно подальше його поклала від мене. Дивно. 
—    Ніхто не візьме за це відповідальність. Скажемо, що нечайно випала з вікна в озеро. А як помре, то після експеременту кинемо в то ж озеро і невдовзі знайдуть труп, тай все.
—    Ви поводитеся, як тварини, але ще гірше.
—    Елвіне, це всього-лише одне життя, яке непотрібне.
—    Але людина складає народ і якщо жертвувати одним, то пожертвують і тисячами.
—    Хлопці, розберіться з ним. – дав наказ лікар.
Секунда і стражники були біля нього. Удар під ребра і в голову, хоч він міг думати, але його ніби паралізувало від болю. Голова у хлопця сильно боліла, ніби тисячу голок залізли в шкіру і танцювали свій танок. Мить і він поринув у довгий сон. Його підняли і посадили на одне крісло. Хлопець не зможе тепер встати і не зможе поворушитися. Бо крісло було не простим, їх спеціально виготовляли для того, щоб людина не могла втекти. Навкруги діяло сильне поле, яке затримувало рух.  Загалом хлопець трохи застряг. 
    Аля сиділа прикріплена до ліжка і затамували подих від жаху. Та це ж виходить, що вона може померти, а Елвіна приглушили? Що за жах?!
   Всілякі тривожні думки роїлися в її голові, як ненависні бджоли. Дівчина знову спробувала заворушитися, але вчасно завмерла. На рівні її очей з‘явилася доволі дивна лампа. Така, як у стоматологічних кабінетах, світять нею, щоб побачити ротову порожнину чи зуби. Аліна мимоволі зіщулилася, їй пригадалося, як в дитинстві вона сиділа в стоматолога і їй виривали зуб. Вона не боялася стоматологів, проте добре запам‘ятала цей момент. Лампа заворушилася і з неї вибилося червонувате світло. Воно почало рухатися зверху-вниз і потрапило на очі. Дівчина закричала. Це був нестерпний біль. Вона спробувала вирватися і обернути лице, проте звідкись взялися руки, що притримали її. Холодні руки, нелюдські. Робот. Проте це були всього-лише руки робота, а не сам робот. Здавалося її крик розбудив усю лабораторію, хтось миттю забіг і вимкнув жахливу лампу, вона зникла. Здається то прибіг лікар Сом, він почав штурхати її і казати:
—    Відкрий очі, нужбо! Відкрий очі!
Дівчина боялася. Боялася, хоча знала, що це трапилося. Вона повільно розплющила свої чорні очі. Все. Аля не втратила зір. Але. Те що було з її зором, жах… Все розплилося. Нічого не було видно чітко, тільки кольори можна було розрізняти і фігури. А надписи і все інше було як в тумані. Алька хотіла кричати, плакати, тільки б це все закінчилося. Тільки б це був жахливий сон. Просто жахливий сон. Лікар Сом взяв її за руку і кричав, щоб вона до нього прислухалася:
—    Ти мене бачиш?
Дівчинка легенько махнула головою на знак «так». Лише тепер вона угледіла, що це був старий лікар, а швидше молодий. Причесане чорне волосся і голубі очі. Все, що могла відрізнити дівчинка це кольори. Самі очі, вона чітко не бачила, тільки фігуру і розміщення.  
   Було страшно. Невимовно страшно. Все розмите. Аля вже не бачила так, як колись. Тепер все було набагато гірше.
—    Ти мене бачиш?! – ще раз повторив запитання лікар Сом.
—    Бачу, але… Але… ви розпливчасті. – відповіла дівчина.
—    Нам пощастило, все буде добре. Ти не переживай, ти ж у 3018 році. Тут легко виправити поганий зір, а от сліпоту набагато важче.
—    Ви що хотіли, щоб я осліпла? – закричала Алька.
—    Ні, ні, ти що. Я хотів провести невеликий експеремент.
Аля швидко встала з ліжка і збиралася піти геть. Різні почуття вирували в ній. Злість, образа. За що мені це все? Що я такого зробила, що до мене таке ставлення? Що мене використовують, як піддослідного кролика? Чому я маю все це терпіти? Чому я повинна через це все проходити? Чому взбіса, чому? 
  Ненавиджу своє життя. Ненавиджу все. Ненавиджу несправедливість. Ненавиджу цих людей чи як їх там, дарвіків і ігриків. Ненавиджу, що я мушу бути тут. Ненавиджу, що батьки мене залишили. Ненавиджу все.
 Я хотіла ступити крок і втекти звідси. Проте прямо переді мною в кімнату забігли чоловік і жінка. Їм було близько 35 років. Жінка русоволоса, підтягнута, в довгому темно-зеленому платті з заколкою квітки у волоссі. І мала зелені очі. Надзвичайно красиві зелені очі. Чоловік темноволосий, вищий за неї, в чорному костюмі.
—    Соме! Ти збожеволів чи що?! Що ти натворив з Елвіном?! А що з нею? З моєю донькою? – спитала жінка.
І тут світ, ніби впав. Я перестала дихати. Це був шок. Моя мама?! Але це неможливо. Хоча, якщо подумати. Я жила на Землі, а потім мене повернули в цей світ і я маю дар віри, значить я з самого початку мала батьків звідси. Проте навіщо мене було відправляти на Землю? Я ж могла вирости, як проста дитина дарвік чи ігрик. Але ні, тут щось не так. Це не можуть бути мої справжні батьки. Просто не можуть. Мої батьки померли, давним-давно. Але ні! Це ж логічно все! Що відбувається?! 
  Аля легенько торкнулася свого чола. Все навалилося надто швидко. Все плуталося в голові. І нічого не було ясно. Проте дівчинка все ж зібралася і запитала:
—    Ти моя мати? 
Але ніхто не відповів. Не встиг. Містер Сом перебив мене:
—    Лідіє,  ти не так все зрозуміла! – спробував виправдатися лікар.
—    Не так зрозуміла?! Це був твій останній дослід! Віднині ти будеш працювати простим лікарем! Лабораторію ми забираємо і віддаємо школі. Більше ти тут не головний. Що з Алею? 
Сом. Яке ж у нього дивне ім‘я. Сом похнюпився, але незнав, що відповісти, він зрозумів, що сам заварив кашу. 
—     Ти моя мати? – повторила я вже голосніше.
—    Так, любочко, так. Розкажи мені, що він з тобою зробив?
Я не знала, що відповісти. Все заплуталося. Запитатися їх чи вони мої батьки і хто цей чоловік, що прийшов з Лідією? Чи це мій батько? Чи почати з того, що я втратила хороший зір?
—    Не бійся, ми твої батьки. Про все інше поговоримо пізніше, а спочатку, будь ласка, розкажи, що трапилося. – заговорив темноволосий чоловік.
—    Якась дивна річ просвітила мені в очі і я тепер не бачу добре. – стривожено відповіла Алька.
—    Соме! Тебе прибити?! – закричала мама.
—    Це не мало так вийти,  чесне слово, це вийшло нечайно! – почав виправдовуватися лікар.
—    Нечайно?! І що тепер робити? 
—    Лінзи. Лінзи. – зарухався лікар Сом в пошуках якоїсь шухлядки.
Він щось пошукав і витягнув лінзи. Прозорі.
—    Це їй допоможе, вони пристосовуються до очей і не спадають, навіть спати можна буде в них, знімати не прийдеться і купатися можна, вони не зашкодять. Лідія, це таяк ті, що на тобі.
—    Ти ж знаєш, що я за них платити не буду? – сказала жінка.
—    Знаю, це моя компенсація.
—    Я тобі всерівно не поверну лабораторію. – стримано сказала вона.
Темноволосий батько підійшов і забрав в лікаря Сома лінзи. Не очікуючи мого дозволу він надягнув їх на мене. Дискомфорт. А потім все повернулося на свої місця.
—    Вони не спадуть, не переживай. Це є привілеї 3018 року. Тут уже навчилися виліковувати зір, слух і так далі. – мовив тато.
—    А ти мій батько? – запитала я ще раз. 
—    Так, маленька. – відповів він і обійняв. 
Я нічого не розуміла. Ні те, що в мене з‘явилися батьки. Ні те, що мій зір на місці. Нічого, я не розуміла.
—    Гвардія, заберіть, лікаря Сома, тепер його буде судити суд. – заговорила жінка.
—    Але ж ти казала, що я буду простим лікарем! 
—    Я передумала.
Гвардійці, що стояли при вході, зайшли і понесли лікаря Сома в невідомому напрямку. 
  Ні, все не може бути так просто. Поганого хлопця забрали і все вирішено. Це якось надто просто.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше