Глава 15

Через Поліну немовби пройшов розряд блискавки. Вона сиділа спиною до дверей тераси та боялась поворухнутися. Їй здавалось, що тільки но вона обернеться, і все, що було в її житті за останній рік, розвалиться, як картковий будиночок або як замок на піску, який без жалю змиває набігаюча хвиля.

Але вона знайшла в собі сили та встала з крісла. Поліна повернулася в бік дверей та притиснулася спиною до бортика тераси. 

Артем стояв в дверях та з усмішкою, яка зовсім не змінилася за всі ці роки, дивився на Поліну.
Якщо б вона просто зустріла його на вулиці, то, можливо, і не впізнала би. Ця посмішка, єдине, що залишилось від Говорова— молодшого, від того Артема, якого вона проводжала багато років тому в аеропорту Борисполя.

Він виглядав років на десять старшим свого віку, був увесь сивий, на засмаглому обличчі не було живого місця від шрамів. Навіть очі, по яких й через роки можна впізнати людину, вже не видавали того впевненого в собі та життєрадісного хлопця, якого вона колись кохала. В них вже не було того життєдайного вогню, який так подобався і надихав її, а тільки хижий вогонь боротьби за життя, за місце в цьому жорстокому світі та розчарування. Але десь зовсім в глибині очей ще мерехтів нескорений вогник надії і саме він та посмішка перевертали в Поліні все всередині, без її згоди повертаючи її на десять років назад.

– Що, Поліна, не подобаюсь я тобі таким? Собі також. Але вже який є. Я налякав тебе? Вибач...Не так я уявляв нашу першу зустріч після стількох років.

– Але як? Чому? Звідки ти дізнався, що я тут?

– Метелику, не засмучуй мене. Десять років тому ти була більш догадлива, а з логікою в тебе ніколи не було проблем. 

–Нік...Так ось чому він привіз мене сюди та залишив саму. Але навіщо це йому, не розумію.

– Я теж не зрозумів, коли він запропонував мені це. Цього не приховати— ти дуже подобаєшся йому. Я зовсім не розумію Вадима— чи він сліпий та не бачить цього, що дозволив мандрувати з Ніком наодинці, а зі мною не дозволяв навіть говорити по телефону. Може він відчуває, кого ти насправді досі кохаєш?

– Артем, давай не будемо повертатися до цієї теми. Все давно в минулому, в мене є чоловік, і ми кохаємо одне одного. 

– Ти дуже добре вивчила цю роль, Поліна. Але, вибач, з тебе погана актриса і я, як колись казав своїм акторам Станіславський, кажу тобі— Не вірю. 

– Це твоє право вірити чи ні, але все так і є. Я дуже рада, справді, що ти живий і рада тебе бачити, але не потрібно нічого вигадувати про мої почуття до тебе. 

–Тоді чому ти весь час розмови жодного разу не подивилася мені в очі, якщо все, що ти сказала, дійсно правда. Я дуже чекав того моменту, коли подивлюсь в твої очі. Я навіть з телефонної розмови все зрозумів, але ще хотів би впевнитися. 

Артем підійшов до Поліни дуже близько. Вона не мала змоги кудись подітися та чи хотіла цього? Її саму налякала думка, що вона не хоче нікуди тікати зараз. Його присутність поряд не була їй неприємна. Навпаки, вона відчула таку силу та щирість почуттів цього колись такого рідного, але зараз вже незнайомого чоловіка, що якимось незрозумілим магнітом її просто утримувало на місці. 

Він доторкнувся до її щоки, волосся, взяв підборіддя в руку і трохи підняв її обличчя, щоб мати змогу бачити її очі. Вони дивилися один на одного. Скільки часу пройшло, вони не знали. Але, коли обоє отямилися, то Поліна стояла в обіймах Артема та сльози котилися по її щоках, підборіддю, попадали до рота і вона не змахувала їх, відчуваючи їх солоний присмак. Артем нічого не казав, не заспокоював, лише однією рукою сильніше притискав її до себе,  а іншою дуже ніжно гладив її по голові. 

Вона навіть не помітила, як він вже цілував її  і їй було це приємно та якось природньо.

Далі все розвивалося дуже швидко. Артем повів Поліну показати своє тимчасове житло. Це не була красива вілла, як в Поліни, це була тиха кімната в двоповерховому будиночку, десь біля самісіньких гір, дуже далеко від самого моря. Але тут також було затишно, навкруги був садочок з дерев інжиру, оливи та різноманітних яскравих квітів. 

Кімната— студія була невелика, але тут було все для життя— двомісне ліжко, стіл, декілька стільців, шафа, невеличка кухня з електричною плитою та холодильником. Все було чисто і охайно, не дивлячись на те, що Артем жив тут сам. 

– Ну ось, Поліна, так живе вовк— одинак, сповнений спогадів та надії, що одного разу сюди прийде та, заради якої він й досі ще живий, бо саме вона сенс його життя. 

– Ти, мабуть, голодна, зараз я тебе нагодую. Знаєш, я навчився тут непогано готувати. Та з продуктами тут немає проблем, були би гроші. 

– В мене невеличкий бізнес тут. Руки пам‘ятають, як я в гірському поселенні виготовляв гончарні вироби і ці навички дуже тут знадобилися. Зараз в мене вже своє виробництво, є співробітники і я вже сам практично не працюю руками, лише для задоволення— роблю іграшки з глини для дітей своїх знайомих.

– Після югославської війни, в якій я, як ти вже зрозуміла, приймав участь, вирішив тут і залишитися. Тим більше, документів в мене все рівно не було, а в ці нестабільні часи тут було багато таких, як я і згодом мені зробили тимчасове посвідчення на проживання та дозвіл на роботу в Чорногорії, яке я повинен подовжувати кожен рік. 

– Іноді, коли є час, я пишу, про книгу ти знаєш, зараз вона вже опублікована тут, в Чорногорії, на російській мові. Почав ще одну книгу, але поки що покинув її писати, не до цього було. 

– Ось ти все про мене знаєш тепер. А подробиці того, як я опинився в Югославії, тобі не потрібні. Я й сам не до кінця розумію, як все це сталося, але, напевно, все що робиться, на найкраще.