Гірські квіти не в‘януть

Глава 4

 

В Борисполі було шумно, хоч вже й був вечір. Діти бігали по залу, дорослі намагалися їх вгамувати, але все даремно. Реєстрацію на рейс Київ-Махачкала ще не оголошували і Поліна з Артемом стояли поодаль від усіх. Він обіймав її, вона прихилила голову на його плече та ледь стримувала сльози, які так зрадницьки з‘являлися на очах та тонкою стрічкою стікали по щокам. 

—Ну годі, Метелику, а то я поїду весь мокрий від твоїх сліз. Ти ж в мене вже доросла. Та й ми про все домовились. Як тільки я там влаштуюся, роздивлюся на новій роботі, я тобі одразу про все напишу. І буду дзвонити, там же є якісь переговорні пункти.

—В горах? Напевно є. Від каміння до каміння протягнуті телефонні дроти.

—Це добре, що почуття гумору тебе не залишило і зараз, тоді я за тебе спокійний. 

—А я за тебе- ні,- схвильовано сказала Поліна. 
Я розумію, що навіть, якщо ти мені пообіцяєш не ходити в гори, ти все рівно зробиш по-своєму. Але будь обережним, наскільки це можливо, добре?

—Добре, я пам‘ятаю свою обіцянку бути обережним заради нас обох. До того ж в тебе залишився наш оберіг, малюнок, пам‘ятаєш?
Все буде добре, ну я ж не в Афган їду, хоча там зараз дуже потрібні військові журналісти. 

—Тільки цього ще бракувало. Давай просто помовчимо, бо я зараз тебе зовсі нікуди не відпущу.

—Так вже і не відпустиш? Тобі потрібен «мамин» синок, який тримається за жіночу спідницю і не може вирішити сам, що йому потрібно робити?

—Ні, мені потрібен ти, але поруч і живий. Ти обіцяв біля пам‘ятника своєму батькові, там, в горах.

—Я пам‘ятаю і виконую свої обіцянки. Але я ще обіцяв, що зло буде покарано. Я розберусь з цим та повернусь до тебе. Інакше я не зможу себе поважати, та й тобі буде не потрібен такий чоловік, який не тримає слово. І годі про це.

Вони ще десь хвилин п‘ятнадцять стояли мовчки, обіймаючись та насолоджуючись присутністю один одного, доки не почалася реєстрація на рейс. Поліна дочекалася, доки Артем пройде реєстрацію і піде в зону митного контролю. Перед тим, як повністю піти, він озирнувся та крикнув дівчині: 

—Поліна, я кохаю тебе, не сумуй, Метелику та дочекайся мене!

Поліна тільки помахала йому, повернулася і побігла з будівлі аеропорту. Дівчина вже не могла утримувати сльози, вони котилися крупними краплинами, нестримним водограєм. Не пам‘ятаючи як, вона сіла в автобус, доїхала до дому. Батьки, побачивши її в такому стані, намагалися заспокоїти, поговорити, але вона хотіла залишитись наодинці.

                                                                    ***
Через тиждень прийшов лист від Артема, де він повідомляв, що долетів добре, влаштувався нормально. На роботі в місцевій газеті йому надали кімнату в гуртожитку, де він жив ще з одним хлопцем, з Білої Церкви. 

На роботі йому подобалось, він вивчав документи в місцевому архіві для написання статті в газеті.
Ще він їздив спілкуватись з місцевим ветераном війни, щоб уточнити деякі моменти. 

Впродовж трьох тижнів листи приходили регулярно, через кожні чотири дні. Поліна зразу писала відповідь на 5-6 аркушів, детально описуючи всі події, які відбувалися в її житті та навкруги. Артему було все цікаво, тому дівчина не стримувала себе та надавала волю своїм письменницьким здібностям. 

Мабуть, при нагоді, з тих листів вийшла б гарна книжка, але в той час Поліна про це не думала. Вона жила в очікуванні листів від Артема. І ще здавала вступні іспити до Університету. Два перших вона здала на відмінно. Залишався твір, цей іспит зовсім її не турбував, бо твори вона завжди писала легко та без помилок.

Пройшов тиждень з того дня, як вона отримала останній лист від Артема. Поліна почала переживати та поїхала до його матері. 

Ніна Валентинівна зустріла дівчину з радістю, але в її очах Поліна побачила занепокоєння.

—Коли останній раз Артем Вам писав?

—Десь більше двох тижнів тому. В мене якесь дивне та неприємне передчуття. Добре, доню, що ти приїхала, мені так спокійніше. Зараз будемо пити чай з тими тістечками, що ти принесла. 

—Ніна Валентинівна, а можна подивитися ваш сімейний альбом, ну там, де Артем маленький?

—Так, звичайно. А ось він, я його дивилась декілька днів тому. Дуже я за ним сумую, думаю, ти також, дівчинка моя. 

—Так, дуже. Я вже готова туди поїхати.

Вони почали передивлятися фото з альбому.

—Артем такий кумедний був в дитинстві, на дівчинку схожий,-сказала Поліна.

—Так, але не кажи йому про це, він дуже переймається з-за цього.

Одне фото привернуло її особливу увагу. Артем був в військовій формі, десь в горах. На цьому фото він виглядав так, як тоді, коли Поліна побачила його вперше. Та ж неймовірна посмішка, ті ж примружені блакитні очі.

—Це Артем на військових зборах від Університету, десь в горах Криму, третій чи четвертий курс.

—Можна я візьму це фото собі?- спитала Поліна і так подивилась на матір Артема, що та не змогла їй відмовити.

—Мабуть я вже поїду,-почала збиратися Поліна.-Якщо від Артема буде якась звістка, зможете мені подзвонити додому? Я також повідомлю, якщо щось отримаю від нього.

—До побачення, Ніна Валентинівна та не переймайтеся так, все буде добре!- не дуже впевнено промовила дівчина.

—Так, будемо сподіватися на краще. Їдь но, дитинка, з Богом. 

Але ні через день, ні через тиждень вони так і не дочекалися ніяких звісток від Артема. 
Коли Поліна вже хотіла дзвонити Віктору Івановичу, він несподівано передзвонив їй сам.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше