Глава 13

–Як добре повернутись додому, скажи, Поліна?

Вадим потягнувся на ліжку та обійняв дружину, яка ще не зовсім прокинулася.
Вона посміхнулась та поцілувала його в неголену щоку. 

–Так, хоч мені дуже подобається мандрувати, але дома набагато краще. До того ж, я вже скучила за роботою. 

–Ну за цим не забариться. В нас з тобою багато справ тепер.Три міжнародні проекти та й в нашому журналі роботи додасться в зв‘язку з нашим розширенням. Але ж це те, про що ми мріяли, чи не так, кохана?

–Так, велика кількість роботи мене ніколи не лякала, адже я завжди займалася тим, що люблю. 

–Ось це в тобі завжди мені подобалось. В тобі є якась легкість, чесність та неупередженість, з якою ти пишеш свої статті і це дуже підкуповує читача. І в житті ти така ж. Хоч мені іноді важко тебе зрозуміти, але я точно знаю, що поряд з тобою я не схиблю, буду завжди розвиватись і прагнути ще більших досягнень, щоб зробити наше з тобою життя кращим і цікавішим. Ти— мій Талісман на удачу.

–Ну годі вже, Гарницький, а то ще перехвалиш мене. Сяду тобі на шию та ніжки звішу. 

–Та на здоров‘я, кохана, я ж тільки за. Але це тобі не притаманно. Ти так не зможеш. Ну добре, хто сьогодні готує сніданок? 

Поліна посміхнулась, потягнулась та закуталась щільніше в ковдру.

–Я зрозумів, сьогодні я — черговий по кухні. Добре, але не розслабляйся, дружина. Патріархат в нашій родині ніхто не відміняв.

–Але його в нашій родині ніхто й не започатковував. 

–Так, значить? Зараз я його одноособово започаткую. Гадаю, тобі сподобається. 

Вадим передумав вставати з ліжка, обійняв дружину та вони обоє забули про сніданок. Їх чекали справи важливіші та приємніші. 

Задзвонив телефон. Вадим, не випускаючи дружину з обійм, неохоче взяв слухавку і подивився на екран, хто дзвонить. Він невдоволено скривився та промовив:

-–Ні, тільки не він і не зараз. Це-Нік. Що ж йому не йметься, ми ж тільки но прилетіли. –І з цими словами хотів скинути виклик.

–Ні, Вадим, візьми слухавку, а раптом в нього щось важливе?

–Так, слухаю, Нік. Доброго ранку!– Вадим деякий час слухав Ніка, а потім сказав:

–Добре, я все зрозумів. Ні, Поліна не буде з ним зв‘язуватись по цьому питанню. Якщо він хоче, нехай зв‘язується зі мною, я його не з‘їм. Добре, дякую, Нік, ми з дружиною це обговоримо, але я все сказав і, наврядчи зміню своє рішення. До побачення, обов'язково передам. 

–Стільки років пройшло, а Говоров, як був упертий, немов баран, так і залишився таким. Нічого не змінюється. Уявляєш, він ще свої вимоги висуває, немов би він не в повному лайні там зараз, а на привілейованому курорті. 
Хоче, щоб ти з ним зв‘язалась і лише після того, як він поспілкується з тобою, він прийме рішення щодо нашої допомоги йому. Ти ба, принц Датський, не інакше. І ще, тобі вітання від твого шанувальника. 

– Вадим, ти знов починаєш?- Поліна сіла в ліжку, звільнившись від обійм чоловіка.
–Чому ти прийняв рішення за нас обох, не порадившись спочатку зі мною?

–Ну, Поліна, давай не будемо знову загострювати наші відносини. Ми з тобою домовились, що ніяких зустрічей. 

–А хто каже про зустріч? Наскiльки я зрозуміла, мова йде про спілкування чи поштою, чи по телефону, а, як я пам‘ятаю, ти був не проти, щоб я спілкувалась з Артемом. 

–Мене просто обурює, що він ще щось вимагає. Просто зв'язатися зі мною він не може. Адже ми колись були друзями.

–Саме так. Ключове слово— були. Ти сам нещодавно казав, що ви вже не можете бути друзями, бо між вами стоять почуття до мене. І в тебе є я, а він мене втратив. Як ти гадаєш, йому дуже хочеться зараз з тобою спілкуватись? Мабуть, для нього все виглядає так, немов би ти мене увів у нього.

–Поліна, не вигадуй, будь ласка. Коли ми познайомилися з тобою, я навіть не знав, що ти була дівчиною Артема. До того ж, більш ніж за десять років тебе могли у нього увести разів з двадцять. –Він подивився на Поліну та зрозумів, що сказав дурницю.

–Тобто ти такої думки про мене?

–Вибач, кохана, я не те мав на увазі… Ну давай не будемо в це заглиблюватися та чіплятися до слів. Я не знаю більш чесної та порядної дівчини, ніж ти. Але я не винний, що всі помилково рахували його загиблим, в тому числі й ти. І не винний в тому, що закохався саме в тебе. Йому ні в чому мені дорікати. 

–Добре. Але я хочу, щоб ти подзвонив Ніку та сказав, що я не проти поспілкуватися з Артемом. Нехай дасть йому мій телефон, бо спілкування по пошті— то не спілкування в такій справі.

–Тобто я завжди повинен робити, як ти хочеш? Нічого, що я твій чоловік і в мене теж, як і у твого Говорова є чоловіча гідність? Чому я повинен все це витримувати, Поліна?

– Ми вже говорили з тобою про моє минуле. Давай не будемо знову. Я не хочу з тобою конфліктувати. Просто довірся мені та дозволь, будь ласка, поспілкуватися з Артемом. 

Поліна обійняла Вадима та заглянула йому в обличчя:

– Ну зрозумій, Вадим, невже, якщо б я тебе не кохала, я б продовжувала з тобою жити, знаючи напевно, що Артем живий. Ну ось що саме зараз заважає мені зібрати речі і поїхати до нього? Не думаю, що це проблема, дізнатися його адресу у Ніка. Але Артем для мене вже стороння людина, просто колишній знайомий, а ще більше— зовсім незнайомий зневірений в людях чоловік. Мені навіть боязно було би з ним залишитись наодинці. 

– А ось про це навіть не мрій,– в очах Вадима загорівся недобрий вогник.–Я так просто не здамся. Якщо потрібно буде за тебе поборотися з ним, я ні хвилини не буду розмірковувати.