Частина 2

  Одного разу, весною 1927 року, коли старі київські вулиці та садки рясно і буйно вкрилися квітучими деревами, Володимир Ничипоренко попросив молодих вчителів залишитися у школі після уроків. «Старим вчителям – ні слова! Вони своєю відсталістю усе зіпсують. Справа дуже важлива!» – наголосив він.

  Молодь зібралася о третій годині у актовому залі. І хоча їх було тільки четверо, Володимир підготувався, щоб усе виглядало серйозно. Він виволік на середину приміщення стіл, накрив його, наче скатертиною, шматком червоного сукна, набрав води у графін, який випросив у шкільному буфеті, а поруч з графіном приставив грановану склянку. І розклав по скатертині пронумеровані аркуші паперу,  на яких заздалегідь старанно записав майбутню промову.

  Коли молоді вчителі зібралися і розсілися на стільцях перед столом, Володимир відкашлявся і урочисто почав промову.

  - Товариші! – сказав він, прикладаючи до грудей складену в міцний кулак руку, наче Карл Маркс, пам’ятник якому кілька років тому встановили на колишній Думській, а тепер Радянській площі. Той пам’ятник був якийсь грубий та кострубатий, виростав з брудного паралелепіпеду, та лякав вечорами забобонних бабусь, яким нагадував бородатих та волохатих батюшок, але охоронявся озброєними та непривітними червоноармійцями. – Товарищі! Настав нарешті час, коли ми змінимо ввірену нам школу і поведемо її у світле майбутне!

  - Так вже ж змінили! – озвалася русоволоса Варвара. – Он портрет Леніна висить замість царя. І червоні прапори замість важких шовкових портьєр, які невідомо хто поцупив...

  - Замовкни, – Володимир гнівно блиснув очима. – Я не про те!

  - А про що? – подав голос математик Семен. Він сидів, склавши руки на грудях, вдягнений  поверх вишиванки у сірий картатий піджак.

  - Зверху... – Володимир значуще підвів погори вказівний палець, – Зверху вказують, що ми повинні відкрити у нашій школі «Гурток юних безбожників». І членами того гуртка мають бути усі, без вийнятку, школярі.

  - Невже усі? – здивувався Семен. – Та у нас і піонерів на всю школу набереться не більше півсотні, хоча ми їх у ту піонерію правдою та неправдою заганяємо.          

  - А це вже ваша справа, – Володимир розвів руками. – Робіть що хочете, але до Першого травня вся школа має стати великим «Гуртком юних безбожників». На демонстрацію підемо з антирелігійними лозунгами. Варвара, ти у нас, здається, гарно малюєш?

 Вчителька мови й літератури кивнула, відводячи погляд.

  - Ось і добре. Ти цим і займешся. Візьмеш старшокласників на допомогу. Постарайся, щоб усі були забезпечені відповідними транспарантами.

  - Ольга... – Володимир задумався над тим, яке доручення дати географічці. – Ольга проведе у середніх класах виховательну роботу. Розповість, що Бога нема, що все це – попівські вигадки. І конфіскує хрестики у несвідомих школярів, які ще й досі ходять у церкву.  

  - Добре, – промичала модниця Ольга, яка саме перед цим полізла у сумочку і витягла звідти ласий шматок батькової ковбаси.

  - Що ти жереш?! Що ти там вічно жереш?! – розсердився Володимир і роздратовано махнув у її сторону рукою, наче Ленін на броньовику, викриваючий зажерливість капіталістів. – Я тобі передаю важливе доручення від нашої радянської влади, а ти ковбасою давишся! Буржуйка недобита!

  - Так вже ж час обідати давно! – закліпала нафарбованими очима Ольга. – Звісно, я зроблю все, що треба. Конфіскую хрестики у всіх школярів. Але після того, як поїм. Чи радянській владі доконче треба, щоб я з голоду померла? Варваро, хочеш ковбаси? – Ольга відламала від запашного кільця шматочок і простягнула колезі. – А ти, Семене? І тебе, Володимире, теж пригощу, не переживай!

  - Не хочу я твоєї буржуйської ковбаси, – гордо відвернувся Володимир, хоча його шлунок, наповнений гороховим супом з робітничо-селянської їдальні навпроти школи, болісно заскиглив, забурчав...

  - Хіба можна забирати у учнів хрестики? – засумнівався Семен. – Це ж їх власність.

  - Немає у радянських громадян приватної власності! – громоподібно вигукнув Володимир. – У нас все – державна власність! Ми робимо справедливу справу – боремося за світле майбутнє, без церкви, без попів, без середньовічного мракобісся. Ми – проти релігії і за свободу віри.

  - Наскільки я розумію, свобода віри – це коли кожен вірить або не вірить, в залежності від своєї совісті. Не можна ні насаждати віру, ні заборонювати її.

  - Ти помиляєшся, – холодно зауважив Володимир. – Ми, атеїсти, вважаємо, що свобода віри – це свобода від усяких вірувань. Тобто – повний атеїзм. Тільки так людина стає вільною. Хочеш подискутувати?

  - Ні, не хочу. Я згоден с тобою. Там, наверху, краще за мене знають, яку державу вони хочуть збудувати, – відповів Семен.                  

  - Добре, що ти погодився, – кивнув Володимир. – Наша партія не любить зрадників. Так що ж тобі доручити?.. – задумався він.

  - Я недавно проходив повз Володимирського собора... – заговорив після хвилинної паузи Семен.

  - Бувшого Володимирського собора! – Володимир знову тицьнув пальцем у стелю.

  - Саме так, бувшого, – погодився Семен. – Про це і мова. Так ось. У бувшому соборі тепер відкрили Атеїстичний музей. Думаю, я міг би організувати екскурсію для наших учнів.