Частина 3

  Через кілька днів Олюся, для школярів – географічка Ольга Петрівна, а для Володимира – «буржуйка недорізана», притягла у вчительську кімнату цілу купу хрестиків.

  - Ось – сказала вона. – Експропіювала у учнів.

  Вона вивернула шкіряну сумочку і з неї дощем посипалися хрестики, переплутані між собою мотузочками та ланцюжками, на яких висіли.  

  - Немало! – присвиснув Володимир, зацікавлено перебираючи хрестики і намагаючись підрахувати. – Скільки в нас ще несвідомих мракобісів! Це з якого класу?

  - З двох шостих та двох сьомих.  

  - Треба подвоїти атеїстичну пропаганду. Семен?

  - Що? – озвався математик.

  - Ти домовився про екскурсію до Атеїстичного музею?

  - Так, на наступну неділю.

  - От і добре. Раніше по неділям люди ходили до церкви, а тепер ми підемо до музею Атеїзму. Справжній революційний символізм! Антирелігійні транспаранти готові? – він обернувся до Варвари.

  Молода вчителька літератури почервоніла. Насправді вона ще нічого не підготувала. Ольга помітила Варварину зніченість, зрозуміла все і прийшла на допомогу.

  - Володимир, є проблеми з деякими учнями! – вигукнула вона.

  - Які проблеми? – він знехотя повернувся до неї.

  - Є учні, що їдять паску. Приносять в школу і їдять.

  - То що з того? – здивувався Володимир. – Хай собі їдять. Ти, он, ковбасу жереш безперестанно.

  - Ти не розумієш, – Ольга енергійно трусанула короткими прядками волосся, що гострими куточками виступали на щоки кольору слонової кості. – Вони їдять паску! Паску, яку їх бабусі пекуть на честь релігійного свята і, можливо, навіть освячують в одній із тих церков, що ще не зачинили. 

  - Так! – Володимир досадливо ляснув себе по стегнах. – От малі мракобіси! Хто приніс у школу паску?

  - Сердюк, Петренко і Стагновський с сьомого «А». Сховалися за сарайчиком, де прибиральниця держить відра та віники, та й їдять собі паску. Йди, посвари їх. Може, хоч тебе вони послухають.

  - Я піду! – пригрозив Володимир. – Витягну тих негідників за вуха. Нехай перед усією школою розповідають про свою поведінку!

  - Біжи швидко! Бо з’їдять, і ти нічого не докажеш!

  Володимир поспіхом натягнув на голову кашкет з зіркою, обсмикнув френч і кинувся на пошуки малолітніх мракобісів – пожирателів паски.

  Семен провів його чудним поглядом.

  - А що? Справді ті учні їдять паску? – запитав він у Ольги.

  Чорноволоса красуня весело розсміялася, показуючи рівні блискучі зубки та рожевий язик:

  - Та яку там паску? Курять вони за сарайчиком! Он, і димочок струмує... Ну, наш Володимир Несторович їм зараз задасть!

  - Цікаво, що для нього гірше? Учні, що курять, чи учні, що їдять паску? – Семен задумливо подивився у вікно.

  - Варю, так що там з транспарантами? Ти їх не підготувала? – Ольга співчутливо торкнулася варвариної руки.

  - Ні, – Варвара сумно похитала головою.

  - Так ми допоможемо! Ти тільки скажи – запевнила Ольга. – Правда, Семен?

  Вчитель математики поспішно кивнув. Варвара подобалася йому. 

  - Ти, головне, не признавайся Володьці, якщо він ще раз спитає. Скажи, що все готово.

  - Господи! – раптом в серцях промовила Варвара. – Як же мені все це нестерпно!

  - Що ти таке кажеш? – злякано замахала руками Ольга. – Як ти можеш поминати Господа? Як почує тебе Володька, то й не знаю, що зробить!

  - Ти віриш в Бога? – Семен насупив густі брови.

  - Не знаю, – зітхнула Варвара. – Ви ж нікому не скажете? – запитала після хвилинного вагання.

  - Не скажемо, – в один голос запевнили Ольга і Семен.

  - Розповідай. Що з тобою? Не бійся, ми зрозуміємо і підтримаємо, – Ольга потягнула її за рукав. 

  - Мій батько був священник, – помовчавши, призналася Варвара. – А мати, відповідно, попадя. Їх зарубали червоні прямо в церкві вісім років тому, бо батько не переставав служити обідні і поминав... – вона обережно замовкла. Ті, кого батько-священник поминав по багаторічному звичаю, були царською родиною. Але ж хіба про це можна казати? 

  - Поминав тих, кого краще було б не поминати? – делікатно допоміг Семен.

  - Так, – Варвара вдячно посміхнулася йому. – Нас, дітей, у батьків було п’ятеро. І всі малі, та налякані. Так і розбрелися по дорогам хто куди, випрошуючи милостиню. А потім, коли все більш-менш налагодилося, опинилися у різних дитячих будинках.  Я на вчительку вивчилася. Один з моїх братів став механіком. А інший загубився десь на шляхах під час війни... Чи вірю я в Бога? Звичайно, ні! – запротестувала дівчина. – Я вдячна нашій радянській владі за те, що вона викормила і виховала мене. Але й дитинство позабути не можу. Хіба можна зрадити пам’ять про батьків?!

  - Так, – задумливо промовив Семен. – Ми тебе, звісно, розуміємо, але Володьці краще нічого не казати.