Гвендолін

Розділ 34

Коли я вдруге виринаю з небуття, в кімнаті вже нікого немає, а звуки, які мене розбудили, доносяться з двору. Від цих звуків раптово стає тривожно і тужливо. Насилу піднімаюся з ліжка і, накинувши сукню на сорочку і абияк підв'язавшись поясом, виходжу зі спальні.

Будинок тихий і безлюдний. Немає нікого ні в загальному залі, ні в коридорах, ні в кімнатах. Навіть дітей, які вічно плутаються під ногами і галасують, не видно.

В секунду долаю коридор і виходжу на вулицю.

Миза розташована на невеликій височині, і вся долина переді мною як на долоні, а десь там, трохи віддалік, у покритих соковитою зеленню пагорбів зібралися всі мешканці маєтку.

Навіть не помічаю, як опиняюся поруч з ними. На мене ніхто не звертає уваги, вся увага жителів прикута до кількох похоронних багать, що підносяться посеред зеленого моря долини, немов бридкі чужі плями плісняви.

- Бреді? – з губ зривається переляканий вигук, в одному з покійних я впізнаю милого старого-ченця, якого захопили зі мною в полон. - Бреді?

Гіркий схлип дере горло, ним я і привертаю до себе більшість поглядів.

- О, з'явилася!

- Відьма!

- Мерзенне поріддя Кати!

- Як вона сміє! Як сміє тут бути!

- Потішатися прийшла над нашим горем!

Ці гнівні вигуки і тихий шепіт, що доносяться звідусіль, лякають мене. Що я зробила? Чим завинила?

- Тримайте відьму! - хтось волає в натовпі і в мої передпліччя відразу ж впиваються кілька рук. Занадто слабка, щоб чинити опір, я безсило обвисаю на них, навіть не розуміючи, що діється навколо.

– Гидка пособниця унанде. Це ти їм віддала душі наших людей, – хтось тихо говорить мені на вухо, боляче смикаючи за пасмо розпущеного волосся.

- Дивіться, дивіться! Коси у неї потворні і чорні, як і її серце! Ун шельму мітить... - злякано верещить якась жінка.

- Спалити її! Спалити, як і вбитих нею нещасних. Це буде справедливо!

На цих словах в мені немов прокидається сила, і я починаю відчайдушно вириватися. Але тримають мене занадто міцно, до болю вивертаючи суглоби, стискаючи мертвою хваткою передпліччя. Звідусіль сиплються поштовхи і щипки, людям приносить задоволення карати відьму, завдаючи їй страждання. Знайшовши цапа відбувайла, на якого можна вилити все своє горе, звинуватити у всіх бідах, вони перестають стримуватися. Моє мовчання тільки заохочує їх.

- Що тут відбувається? - голос Інгвара звучить раптово, немов грім серед ясного неба. Чоловіки принесли човен для похоронного обряду, і ярл, що ніс його нарівні з усіма, тепер метає блискавки, готовий зараз же кинутися на моїх кривдників, а потім і мені задати прочухана, тому що я встала з ліжка.

Народ розступається, хвилею відсахуючись від мене. Найзавзятіші кати та обвинувачі безслідно зникають в натовпі. Я залишаюся з розгніваним вікінгом один на один.

- Гвен? Що ти тут робиш, - супиться мій господар і подає чоловікам знак опускати дракар на землю.

– Я не знаю, - розгублено озираюся, потираючи проступаючі на передпліччях відмітини від щипків. – Почула звуки і пішла на голоси... ти не сказав, що Бреді загинув, - не стримавшись, схлипую. - А що з іншими? Що з Ульріхом? Комгалом? Джедом?

- З ними все добре, - пригортає мене до себе воїн. - Так, що ж тут відбувається, Гвен?

- Відьма прийшла, щоб потішитися над нашими стражданнями! - звучить з натовпу дзвінкий голос. - Це вона відкрила ворота, вона впустила унанде в наші будинки!

- Що ти верещиш там, Ліво, ховаючись за спинами інших? - хмикає Інгвар. - Вийди і скажи відкрито!

– А я і скажу, - здіймає підборіддя дівчина, виходячи на середину. - Поки не було цієї відьми, ворота завжди були замкнені, і ніхто на мизі не страждав. Це вона їм сприяє, віддаючи в жертву душі людей. Вона слуга Кату і Каті!

- Це не Гвендолін, - хитає головою ярл. Незважаючи на зовнішній спокій, я бачу, як в ньому піднімається ледь стримуваний гнів. - Гвендолін всю ніч була зі мною.

- Вона зачарувала тебе, мій пане. Приворожила своїми чужоземними чарами – виблискує очима Ліва.

– Це неправда, – вигукую я. - нікого я не причаровувала, Немає у мене таких сил. Але я достеменно знаю, це ти ходила до Йорун за зіллям приворотним.

- Ах ти, бридка змія! Притримай свій отруйний язик! - спалахує дівчина. Люди навколо починають перешіптуватися і збуджено гомоніти. - Це брехня!

Ліва неспокійно озирається навколо, але її зустрічають засуджуючі погляди.

- Кому ви вірите. Вона все бреше! - відчайдушно вигукує вона. - Пані Санно, ви ж знаєте мене, я б ніколи не посміла. Пане Інгваре, я ж служила вам вірою і правдою.

- Заспокойся, Ліво. Ми в усьому розберемося, - дивиться на неї осудливо сестра Інгвара. - Але я ж знаю, наскільки ти жадала бути наложницею мого брата, і не можу відкинути настільки тяжкі звинувачення.

- Запитайте у Йорун, пані, - твердо заявляю, відзначаючи, як блідне на цих словах Ліва. - Чаклунка підтвердить все, що я сказала.

- Я гадаю, ми з цим розберемося пізніше – похмуро каже Інгвар. - Зараз не час і не місце. Ти ж, Ліво, надалі стеж за тим, що вилітає з твого рота. Гвендолін мене не зачаровувала, це неможливо. І якби заздрість і гнів перестали затьмарювати твій розум, ти б відразу це зрозуміла, і не ганьбилася, базікаючи дурниці, – а потім обводить лютим поглядом своїх людей. - Є ще ті, хто сумніваються в моїй розсудливості?

І хоч більше ніхто не сміє дорікнути розгніваному ярлу в наведених на нього чарах, я бачу по очах присутніх, що сумніви в їх головах не розсіялися, а лише боягузливо зачаїлися і багато хто тут на боці Ліви.



Олеся Лис

Відредаговано: 18.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись