2

- Марино, люба, прокидайся, вже час обіду, а про сніданок я взагалі мовчу, - метушилася над дівчиною літня жінка, по зморшкуватому і висушеному обличчю якої можна було припустити, що життя геть не балувало цю тендітну стареньку протягом декількох десятиліть.

- Зараз, бабуню, - прошепотіла, не відкриваючи заспаних очей, - зарай йду.

- Знову до ночі писала роботи за тих манірних дурників? І хіба то правильно? Знаю, що скажеш – гроші, гроші, та чи вартує то твого здоров’я, доню?

Звісно, старенька мала зовсім хибне уявлення про особливості Марининого заробітку. Щоб виправдати своє сидіння за ноутбуком, вона придумала гарну відмазку про те, що пише дипломні та курсові на замовлення, а так як вона відповідальна та старанна, то якістю її роботи мають бути задоволені всі, як вона так і замовник, саме тому їй життєво необхідно приділяти цьому багато часу. Чому саме вночі? Що ж, тут також все логічно – о цій порі користувачів в мережі менше, отже швидкість трафіку більша, і робота просувається інтенсивніше. То ж все виглядало максимально правдоподібно.

- Все добре, бабусю, ти ж знаєш, це тимчасово, - вкотре повторювала дівчина зажуреній жінці, неохоче підводячись з ліжка, - ну ж бо, пішли на кухню, я й справді помираю від голоду, - вдало перевела вона тему розмови.

Ще один, ідентичний сотні аналогічних днів. Марина автоматично допомагала по господарству, подумки все ж таки повертаючись до вчорашнього інциденту, що то було? Випадковість чи добре спланована атака саме на неї? Але кому вона була потрібною? Ніхто з її родичів чи знайомих не знав, чим вона заробляє на життя. Та й родичів як таких у неї не було, а близьких друзів і поготів – університетські з часом погубилися, а шкільних вона і не мала. Тоді хто? Можливо, хтось із колежанок, адже заздрість людей ще й не на такі вчинки спонукала? А зараз у Марини чи не найкращі, а отже й найприбутковіші, анкети на сайті. Але ж хто? Всі ніби такі приязні … Хіба самозакохана Ілона? Хоча це було б надто просто. Однак, цього варіанту виключати не можна… А може, конкуренти? Періодично зламуватимуть їхню систему, поки не усунуть з ринку хоча б тимчасово. Вони ж успішні – сотні анкет, десятки сотень клієнтів… І це можливо.  Або ж просто якийсь телепень хотів повипендрюватися,  показати всім на що здатен…  

«Потрібно припинити це! Я дарма себе накручую, все минулося, - Марина притулилася палаючою головою до прохолодної стіни, - можливо, варто зателефонувати до офісу, розпитати, що та до чого? І все стане на свої місця, не буде більше потреби про це думати!»   

Не гаючи часу, вона взяла мобільний і причинила за собою двері. Та на дзвінок не відповіли, певно, всі ще відсипаються після тривожної безсонної ночі. Марина стояла посеред кімнати з острахом позираючи на ноутбук. Чи можна ним користуватися? Чи там все ще є… Та годі, це ж не фільм жахастик для вразливих домогосподарок! Тим паче, ноут ще не ввімкнено, і ніхто, навіть вона, доступу до нього немає.

Дівчина неспішно підійшла до девайсу і помалу підняла монітор. Хвильку повагавшись, вона все ж таки метнулася до сумочки, поспіхом перетрусила її нечисленний вміст і дістала лейкопластир. Заклеївши ним камеру, задоволено сплеснула руками – ось тепер можна спробувати і ввімкнути його без зайвого хвилювання. Так вона і зробила, втішаючись своєю мізерною перемогою.

Все працювало в звичному режимі, нічого підозрілого на робочому столі дівчина не виявила. «Ну і добре, це означає, що про вчорашнє можна забути, як про страшний сон», - вона полегшено відкинулася на спинку крісла і почала гортати спершу останні новини, потім - соцмережі, а далі вирішила перевірити пошту.

На її адресу прийшло декілька імейлів: від інтернет-магазину, книжкового клубу, гороскопи (хоч вона не читала і не вірила в цю псевдо науку) і ще одне, під заголовком «Робота. ВАЖЛИВО». Не вагаючись, дівчина відкрила листа і обімліла… ЇЇ нічний кошмар матеріалізувався знову, набираючи нових обертів й охоплюючи кожну клітинку її тіла липкою тривогою, в той час як вона пошепки промовляла зловісні слова:

«Невже ти думала, це кінець? Наївна дурепо! Все тільки починається!

Поки ми з тобою вчора мило теревенили я встиг надибати в базі вашої гнилої кантори твій імейл – MARYNA96@gmail.com» - значить, Маринко, тобі всього 26, гадаю, не сьогодні-завтра я і прізвище твоє дізнаюся, і адресу…

До речі, ти є в Фейсбук чи Інсті? Це б полегшило мені роботу… Ні-ні, не поспішай видалятися – адже я пишу це о 4 ранку, а ти читаєш, певно, вже пополудні…

Пізно, вже занадто пізно, брехлива ти курво, маєш бути покарана, і це невдовзі станеться, я вже зовсім близько…»

Марина судомно стисла кулаки, відчуваючи, що зараз вибухне розпачливим плачем. Ні, не можна, це проблеми не вирішить, лише перелякає стареньку. Але що їй робити? Вона мусить щось вдіяти, не сидіти ж склавши руки в очікуванні цього маніяка? Та хто він такий? І якого біса вчепився саме до неї? Що йому потрібно?

Швидкі думки снували її збудженим мозком. Суперечливі рішення наскакували одне на одне, перекручувалися, тьмяніли і спліталися в дивні комбінації. Раптом вона підсунулася до клавіатури і впевнено дарила по ній, друкуючи гнівну відповідь своєму мучителю, бо вона не збиралася бути німою вівцею, що добровільно погоджується на роль жертви:

«Чого ти хочеш, покидьку? Бо я тебе не боюся! Відвали, поки не пізно, бо ти вже починаєш мене дратувати. Це було перше і останнє попередження!»

Дівчина відіслала відповідь і тривожна втупилася в нерухомий монітор. Чи правильно вона зробила, провокуючи його? Але нехай знає, що вона не безхребетна істота і без бою не здасться! Нікому і ніколи!

Телефонний дзвінок змусив її підскочити від несподіванки. От тобі й маєш, яка смілива! Марина повільно протягнула руку і з острахом подивилася на номер вхідного дзвінка. Турбували з офісу, ну нарешті, можливо вона почує щось корисне для себе. 

- Слухаю, - мовила вона якомога спокійніше.