3

Прокинувшись навдивовижу рано, Марина похапцем запхала нашвидкуруч приготований сніданок і, поцілувавши отетерілу її вранішнім пробудженням стареньку, майнула з дому, прихопивши свої заощадження і ноутбук. Ліниве сонце неохоче підіймалося над гамірним містом, в той час як дівчина з подивом озиралася навкруги. Будинки, вулиці, навіть люди здавалися на перший погляд такими звичними і добре знайомими, однак при більш прискіпливому видивлянні вона бачила, що все навколо зазнало ледь відчутних, але доволі істотних, змін.  

«Це ніби я отямилася від якогось затяжного гіпнозу, - відмітила про себе, - наче і притомною була весь цей час, однак мовби з цупкою пеленою на очах. Це ж майже рік життя викреслено через нічне сидіння навпроти монітору».

Марина впевненою ходою прямувала до свого колишнього вузу, що знаходився через декілька кварталів від її помешкання. Чекати і тіснитися в громадському транспорті бажання у неї не було, крім того, свіже вранішнє повітря приємно охолоджувало її мозок, що працював у посиленому режимі останні дві доби. Дівчина йшла, нотуючи кожну дрібничку навколо себе, всотуючи незвичні запахи та з цікавістю позираючи на натовпи містян, що поспішали у справах.

«Невже серед цих, таких невинних на вигляд людей, може бути ота потвора, яка запопалася довести мене до сказу? Дивиться в очі з милою посмішкою, щоб відвести від себе підозру, а тим часом снує підлоту під покровом ночі».

- Дівчино, - пролунало прямо над її вухом, - не підкажете, як пройти до вулиці Київської, казали ніби це десь тут…

Марина підскочила й різко повернулась на моложавий чоловічий голос. Високий, доволі вродливий юнак, допитливо і дещо здивовано позирав на неї, чекаючи на відповідь. Вона відкрила було рота сказати, що такої вулиці тут немає, як враз її осяяло – невже ВІН? Ось так просто, зовсім не криючись і геть не боячись, впритул наблизився до неї із дурнуватим банальним запитанням про неіснуючу вулицю?

Вона так і завмерла, свердлячи його переповненими жахом очима. І що тепер? Нападе? Прямо на людному проспекті? А що як закричати? А хто допоможе? Кому яке діло до незнайомої пересічної дівчини?

Хлопець тим часом, завбачивши її неадекватну реакцію на своє запитання, зробив декілька кроків назад, пробурмотів ледь розбірливо «вибачте» і дременув світ за очі. Марина повільно видихнула, дивлячись йому вслід, готова розплакатися прямо посеред дороги. Це ж яке враження вона справила? Біснуватої істерички? Та вона вже безсумнівно і є такою, пришелепуватою дикункою, яка сахається першого стрічного чоловіка!

«Мерщій, ну ж бо! – підганяла сама себе, - швидше до університету! Пора з цим закінчувати, поки геть з котушок не злетіла!»

За 20 хвилин засапана Марина вже сиділа навпроти свого колишнього куратора і улюбленого викладача, оповідаючи йому про свою біду. Сергій Леонідович був чи не єдиною людиною, яка в свій час щиро переймалася її долею. І тепер він уважно її слухав, із розумінням похитуючи сивою головою. Марині було соромно, навіть неприємно розчаровувати цього чоловіка, що так сліпо вірив в її яскраве майбутнє. Та страх надійно замулив всі інші емоції, посилюючи інстинкт виживання. Закінчивши розповідь, вона боязко підняла на професора заплакані очі. Що ж він скаже? Осуджуватиме? Чи пожаліє, як колись, по батьківськи лагідно плескаючи по плечах?

Та Сергій Леонідович швидко, наскільки дозволяв його поважний вік, підвівся, простягнув принишклій Марина склянку води і вийшов із кабінету, кинувши через плече:

- Зачекай тут! Я миттю!

Дівчина слухняно кивнула і, потупивши зір, приречено чекала свого вироку. Хай би що вже було, куди ж гірше? Колись пурхала цими коридорами з високо піднятою головою, а тепер сидить в кутку, розчавлена та присоромлена. Куди котиться? До того ж, сама себе підганяючи?

Двері раптом прочинилися, і до кімнати, крім її колишнього куратора, зайшло двійко мужчин різного віку і статури.

- Марино, це спеціалісти з нашого факультету кібербезпеки та комп’ютерних технологій. Вони спробують допомогти. Розкажи їм все, як мені щойно.

Марина, вже трохи сміливіше, переповіла останні буремні події свого життя. Гадала, її картатимуть (бо ж є за що), чи навіть лаятимуть за невігластво при користування інтернетом, однак ці люди вели себе стримано й досить  толерантно, і як дівчина не намагалася прочитати в їхніх поглядах докору чи зневаги, їх там не було, лише намагання вловити суть і розібратися в усіх, навіть найдрібніших деталях.  

- Ви ж не заперечуватимете, якщо ми тимчасово візьмемо ваш ноутбук? – запитав старший і, певно, головніший з них.

- Звісно, - видихнула Марина, невже їй і справді тут допоможуть?

- І ще нам потрібні будуть деякі ваші особисті дані: паролі з облікового запису, пошти, тощо, - підключився до розмови високий худорлявий молодик, який постійно щось собі занотовував до планшету, слухають її, а зараз намагався дати лад своєму неслухняному кучерявому волоссю, що вперто падало йому на високого лоба.

- Гаразд, - погодилася Марина і, ніби нагадавшись, швидко потяглася до сумочки і витягнула гаманець, - я розумію, чого насправді вартує ця робота, тому хочу…

- Це ще не на часі, - перебив її старший чоловік, підводячись з місця, - дайте моєму асистенту свій номер, щоб в разі чого з вами було налагоджено швидкий контакт, а також всі необхідні дані. Андрію, - звернувся він до кучерявого юнака, - залишся і все занотуй, а ви не переймайтеся, - знову повернувся він до дівчини, - мої орли ще й не таким проблемам раду давали. Ну, до зустрічі, - махнув він на прощання чи то їй чи літньому професору і зник з поля зору.

Дівчина, продиктувавши все, про що її запитував цей дивний хлопчина з химерним волоссям, полегшено зітхнула й обережно поцікавилася, помітивши, що він все записав і збирається вставати з-за столу:

- А як довго це може тривати…

- Зазвичай, декілька днів, - відповів він, кинувши на Марину побіжний погляд, - будьте на зв’язку! – додав, і миттю зник за дверима.