2

Почався одинадцятий рік мого навчання… Ми в ліцеї були одним класом випускників, тож нами приділялася вся увага. Взагалі, наш ліцей – зовсім невеличкий навчальний заклад. Тут всього один або два класи на паралелі, а учнів набирають з восьмого класу. Саме тоді мені й вдалося поступити сюди…

Цього року у нас з’явився новенький. Вчителька одразу ж представила його на класній годині:

– Знайомтеся, це Міхненко Ростислав. Він вчитиметься разом з вами останній рік вашого перебування тут. Сподіваюся, ви знайдете спільну мову.

– Міхненко? – здивувалася я, глянувши на Софі. – Це що, якийсь твій родич?

Софія також мала таке прізвище – Міхненко…

– Так, – дівчина загадково усміхнулася. – Це мій двоюрідний брат.

– І давно він у тебе є?! Чому мені нічого не розповідала?

– Він раптово переїхав у Вінницю, у кінці літа. Я сама була здивована… А потім ще й виявилося, що він у нашому ліцеї вчитиметься.

Я здивовано глянула на Софію, а тоді на її брата. Ростислав був високим та струнким, мав світло-каштанове волосся, й сіро-зелені очі з довгими чорними віями. Зовсім не схожий на свою сестру… вона мала темне волосся й очі також були карими, майже чорними.

Після класної години нас відпустили додому. Зазвичай ми з Софі ходили разом, але сьогодні вона зненацька сказала, що їй потрібно в іншу сторону.

– Пробач, я обіцяла Ростику… – говорила вона. – Ти ж не образишся? Завтра як зазвичай підемо.

– Добре, – я усміхнулася, хоча трохи засмутилася.

– Точно не ображаєшся на мене? – Софія заглянула мені в очі.

– Точно! – я засміялася. – Чому б мені на тебе ображатися? Ми ж подруги…

У голові майнули кадри з того літнього дня, де Софі веселилася разом з іншими дівчатами. Я миттю відігнала понурі думки, вкотре запевняючи себе, що це всього лише випадковість.

Я пішла додому сама. Світило сонце, день був чудовим. Я швидко дісталася дому й заглянула на кухню. Там вже була мама, що повернулася з роботи. Вона про щось говорила через телефон. Я вирішила не заважати й тихенько присіла поруч.

– Так, так… гаразд, – говорила мама. – Добре. Так, до побачення.

Мама поклала трубку й глянула на мене.

– Ти вже повернулася? – усміхнулася вона. – Як перший дзвоник?

– Як завжди, – я усміхнулася у відповідь. – А що в тебе там на роботі?

Після моїх слів на обличчя мами набігла якась тінь.

– Шеф сказав, що мені знову треба їхати… – мовила вона, зітхнувши. – Пробач, що знову залишаю тебе одну.

У мами була така робота, що їй часто доводилося їздити в інші міста. Тому на кілька днів я залишалася одна вдома… У мене не було ні братів, ні сестер, а батьки розвелися ще досить давно. Тому так виходило, що я залишалася сама.

– Нічого, – мовила я. – Я розумію, що так треба.

– Не засмучуєшся?

– Та не сильно… Подумаєш, кілька днів одна побуду. Таке ж уже не раз було.

– Ну, так, звісно…

Я знову усміхнулася й обійняла маму. Насправді я сильно засмутилася, що вона знову їде… Я до жаху ненавиділа самотність.

***

Урок математики. І хто придумав ставити алгебру восьмим уроком у п’ятницю? Божевілля якесь… Так хотілося спати, але я все ж переборювала якось свою сонливість і намагалася слухати вчителя. Учні на останніх партах могли дозволити собі лягти на пару, закрившись підручником, або сиділи в телефоні, сховавши його за пеналом чи під парту. Хоча, на мою думку, це було не зовсім надійно, та й до вчителя – це неповага…

Нарешті урок закінчився. Учні зірвалися з місць і, вигукнувши «До побачення!» побігли кудись. Я ж записала домашнє, що продиктував вчитель, і спокійно зібрала свої речі. Софія вже чекала мене біля дверей разом з Ростиком.

– І куди ти так постійно спішиш? – невдоволено пробурмотіла я.

– Додому! – вигукнула подруга. – На волю, до свободи!

І вона розреготалася, я теж. Ростик дивився на нас з усмішкою, неначе ми трохи з’їхали з глузду.

Тепер ми ходили втрьох – я, Софі та Ростик. Вони жили в одному будинку, їхали туди трамваєм, зупинка якого була недалеко від мого дому. Тож нам було по дорозі.

– Ти ж скинеш мені домашнє? – запитала подруга. – Бо я не встигла записати…

– А брат тобі навіщо? – я засміялася.

– Він не дає мені, – Софі набурмосилася й кинула на Ростика косий погляд. – Каже, що я і сама могла б записати, якби не лінувалася…

– І ти, Аню, могла б теж їй не давати завдань, – мовив Ростик. – Бо лінивою стала настільки, що навіть домашку записати не в змозі.

– Заткнися! – пирхнула Софі.

– Дивися, а то звикне…

Я знову засміялася.

– Та ладно вам, – мовила, – я не можу їй відмовити. Я вже давно кидаю їй завдання, що вона не встигла записати…