I'm ̶b̶roke̶n̶

8

У понеділок Софі прийшла до школи дуже понура й заспана. Сама. Ростика не було…

Його госпіталізували. На щастя, все обійшлося не так і погано… Кілька переломів, як казала Софі. Та видно, що вона все ж переживала за брата.

Я тоді дуже сильно перелякалася. Уявіть собі, що можна подумати, коли на твоїх очах друга ледь не збиває авто… На щастя, водій встиг пригальмувати, та все ж, добряче вдарив. Але хто його знає, чого він їхав на такій швидкості, коли йому було ще червоне світло?

Тепер Ростик у лікарні. Треба буде його провідати… коли буде нагода. З цим навчанням ніколи спокою не маєш. Особливо, якщо ти в одинадцятому класі. Я останнім часом навіть на малювання не ходила… не знаю, чому. Натхнення, мабуть, не було.

Школа минала за звичною рутиною. Софі весь день була мовчазною, задумано, на перервах навіть з Сашкою не теревенила. Та й та також була не в надто гарному гуморі.

З цим усім у мене до вечора голова розболілася. А ще домашка… Софі знову пише, щоб я їй скинула, що задали. Знову… Та чого ж вона не може взяти собі за звичку записувати все? Може, Ростик мав рацію тоді…

Попри все, я їй скинула завдання. Та й сама повернулася до виконання роботи… у пустій квартирі. У цілковитій тиші.

***

У п’ятницю після школи я вирушила в лікарню, де був Ростик. Не гарно було б з мого боку так і не відвідати його… Все ж, навіть якщо його скоро випишуть, я ще довго з ним не побачуся. Зламана нога, як не глянь.

– Привіт, – я обережно зазирнула до палати.

Він був сам, сидів на ліжку і читав щось. Побачивши мене, відклав книгу й усміхнувся.

– Привіт, Аню. Не сподівався, що ти зайдеш…

– Не самотньо тобі тут?

– Та так… не зовсім. Все ж, рідні кожного дня заходять, Софі іноді.

– Зрозуміло… Я гостинців принесла.

– Не варто було…

Я поклала пакет з цукерками на тумбу поряд. Все ж, не гарно так провідувати і нічого не принести. Ростик почав розпитувати про справи в школі, я йому розповідала… Та за тиждень особливого нічого не сталося, лиш кілька самостійних.

– Шкода, що так вийшло… – я з сумом глянула на нього. Виглядало так, наче він ще не скоро поправиться.

– Не варто мене жаліти, – хлопець набурмосився. – До того ж, я сам винен.

– Чому це? Хіба не водій авто?

– Він також, але є й моя вина. Їхати велосипедом по пішохідному переході не можна. Я раптово вискочив на дорогу, тож водій і не встиг добре зреагувати… Я порушив правила велосипедиста.

– Не треба себе сильно звинувачувати.

– Та це буде мені уроком. Більше не порушуватиму правил, – він мені підморгнув. – І тобі не раджу.

Я усміхнулася. Цікава він людина… Не зважаючи на якісь проблеми, продовжує так усміхатися й зберігати оптимізм. Та в емоціях часто стриманий, виявляє лиш легеньку усмішку або ж суворий погляд.

– Мабуть, мені вже час, – я глянула на годинник. – Ще колись зайду…

– Гаразд, я чекатиму. Бувай.

– Видужуй.

Я вийшла з палати, зачинивши за собою двері. Коли вже збиралася йти, наткнулася на дві знайому постаті… Це були Софі й Сашка. Остання залишила на мені непривітний погляд.

– Привіт, а що ти тут робиш? – здивовано вилупила оченята Софі.

– А як ти думаєш? – пирхнула я. – Мабуть, брата твого провідувала…

Я різко розвернулася й рушила до виходу. Настрій зіпсували.

***

День був похмурим і холодним. Осінь прогресувала… Схоже, це відобразилося на всіх – і на учнях, і на вчителях. Перші ходили, мов зомбі, завалені навчанням. Сиділи на уроках і думали, як би скоріше це все закінчилося… Усі з похмурими обличчями, без усмішок, без вогників в очах. А вчителі… вони також були поглинуті похмурою аурою осені. Ставали якимись злішими, кожного уроку давали самостійну, а потім ще й завалювали учнів домашніми завданнями. Та ще й казали розв’язувати тести по ЗНО – готуватися до підсумкового екзамену… Мені здається, ми до нього ще готуємося від того часу, як здали ДПА.

Нарешті уроки закінчилися. Я повільно збирала свої речі, як завжди, залишаючись у класі останньою. А ні, не останньою… До мене ззаду підійшла Сашка.

– Аню, – серйозним тоном мовила вона, що вже не віщувало нічого доброго.

Я обернулася й зустрілася поглядом з її очима… злими, повними ненависті. Знову? Та звідки ж вона?.. Чому від цього погляду холоне кров у жилах?

– Є розмова, – повільно мовила Сашка. – Це стосується Ростика.

Я продовжувала збирати речі в рюкзак, чекаючи, доки Сашка продовжить говорити. Цікаво… Вона невдоволено нахмурилася.

– Чому ти ходила у п’ятницю до нього в лікарню?

Я здивовано вигнула брову.

– Тобто? Я не маю права туди ходити?

– Я мала на увазі трішки не те, – Сашка закотила очі. – Ти пішла туди одна. Без Соні. І їй нічого не казала.



Juli Pencil

Відредаговано: 11.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись