15

– Вау, і справді гарно! – мама захоплено дивилася на екран телефону, на який я сфотографувала нещодавно завершену картину.

– У реальності ще гарніше виглядає, – я критично глянула на фото. – Камера трохи спотворила кольори…

– Але все одно, це прекрасно! – мама обійняла мене. – Я така щаслива, що у мене така талановита донечка.

На кухні висіла ще одна моя картина, також на полотні, – весняні квіти. Минулого року я подарувала її мамі на день народження, вона їх повісила на кухню, щоб милуватися ними щодня. Палітра кольорів малюнку чудово вписувалася в інтер’єр кухні.

– Вчителька попросила занести ще кілька своїх картин у студію, – мовила я. – Хоче організувати мою власну виставку.

– Чудово, – мама усміхнулася й глянула на мій минулорічний подарунок. – Давай і квіти ці візьмемо. Це ж одна із кращих твоїх робіт.

– Звісно, якщо ти не проти.

Мама похитала головою й заусміхалася.

– До речі, Володя запропонував завтра нам разом зустрітися, – мовила вона раптом. – Сходимо у кіно чи в кафе… Хочеш з нами?

– А чому б і ні. Гарна ідея, як провести неділю. Мені й уроків наче небагато задали.

– Тоді чудово.

Сьогодні я постаралася зробити максимум домашнього завдання, щоб на завтра залишилося менше. День має минути чудово…

***

Уночі у мене заклало ніс, а на ранок я стала почуватися геть кепсько. Очі стали червоними, ніс теж, а в горлі неприємно дерло. Мама виміряла мені температуру, на щастя, вона було нормальною.

– Схоже, ти простудилася, – сумно винесла вердикт мама. – І виглядаєш, чесно кажучи, ти не дуже.

– Але я себе почуваю ще більш-менш, – пробурмотіла я, благально дивлячись на матінку.

– Навіть не думай, – вона одразу розгадала мої замисли. – Ти залишаєшся вдома.

– Ну чому-у?

– Боюся, що тобі може стати гірше. Тому краще не ризикувати і не ускладнювати ситуацію, – мама присіла біля мене й усміхнулася. – Ну, не засмучуйся ти так. Підеш з нами в інший раз. Це ж не остання прогулянка.

– Правда? – я посміхнулася, грайливо примруживши очі.

– Це ми ще побачимо, – усміхнувшись, мама відвела очі. – Сподіваюся, що так. Але сьогодні тобі краще на вулицю не сунутися. До того ж, там і так прохолодно… Посидиш вдома, вип’єш теплого чайку, відпочинеш. Завтра навіть у школу можеш не піти, якщо здоров’я не покращиться.

– Ну гаразд, – я вляглася в ліжко й закуталася в ковдру. – Тоді гарно тобі прогулятися.

– Дякую. А ти поправляйся!

Так я залишилася вдома… День минув зовсім не весело, як я його собі уявляла вчора. А я так хотіла його провести разом з мамою, Володимиром… Та в результаті лежу в ліжку геть квола.

Чому так все обертається? Таке враження, ніби життя йде проти мене, всупереч моїм бажанням.

***

У понеділок, як і очікувалося, я на навчання не пішла. Крім того, що все ще була хворою, особливого бажання пертися туди не мала. А навіщо? Вкотре дивитися на пики однокласників? Дякую, я вже їх терпіти не можу…

Цікаво, коли ж це я встигла зненавидіти свій клас?

Але в ліцей варто було піти хоча б заради навчання. Вдома розбирати матеріал вкрай важко. Домашнє я попросила в Каті, а далі треба було самостійно розбиратися з навчанням. Ні, все ж піду я в ліцей, мабуть, десь у середу.

Несподівано забриньчав телефон – прийшло повідомлення. Цікаво, від кого? Може, хтось не помітив, що мене не було у ліцеї, і вирішив попросити домашку? Було б смішно…

Я глянула на екран і дещо здивувалася – повідомлення було від Ростика. Він поцікавився, чого мене не було у ліцеї сьогодні, і питав, чи не трапилося чогось…

«Я прихворіла трохи, – відписала я. – А так усе гаразд. А ти вже видужав?»

«Так, і тобі того бажаю, – зовсім скоро була відповідь. – Сьогодні був у ліцеї, думав тебе побачити… а тебе там не виявилося».

Я усміхнулася. Приємно, що він хотів мене побачити…

«Ну, видужуй», – останнє повідомлення, після чого Ростик вийшов з мережі.

До середи я все ж поправилася і пішла на навчання. Настрій був гарним, попри холодну погоду. Вже на нас зовсім скоро чекала зима… Дерева майже скинули всі свої листочки, а температура повітря опускалася все нижче і нижче.

Коли я прийшла, у класі вже було гамірно. Я попрямувала до своєї парти, розклала речі, готуючись до уроку.

– Привіт, – позаду пролунав теплий голос, змусивши мене усміхнутися. – Ось, нарешті ми й зустрілися.

– Привіт, – радісно відмовила я Ростику й обернулася. – Рада тебе бачити. Як почуваєш себе?

– На щастя, усе минулося добре. Тільки напружуватися сильно мені ще не можна, але почуваю себе просто чудово. Як ти?

– Непогано. На вихідних трішки застудилася, але вже все минулося.

Краєм ока я вловила на собі погляди Софії та Сашки, але не звернула на них уваги. Хай собі зиркають на мене, чого їм треба?