I'm ̶b̶roke̶n̶

18

Сьогодні Аня якось дивно поводилася. Весь час кудись тікала, відвертала погляд. Уникає мене? Чому? Невже таки образилася, що я вчора затримався у тій бібліотеці через Соню? Хоча, це я мав би образитися, адже вона мене не дочекалася.

Але все ж… чого вона така дивна сьогодні? Уся розсіяна, понура, задумана. І після цього знову стверджуватиме, що усе добре? Ні, таки треба розпитати, що трапилося. Людина не може ось так себе поводити, якщо у неї все чудово.

Значно краще, коли її очі сяють, а на вустах усмішка… такою вона мені подобається більше.

Ну от, покинула клас, забувши на столі підручник з історії. І як вона збирається уроки робити? Треба повернути… я узяв його, але Аню вже як вітром здуло. Та що ж це з нею сьогодні таке?!

Підручник я забрав з собою…

А ось Соня сьогодні була на дивно говірка.

– Чуєш, – мені на думку раптом спала одна думка. – А ти ж була колись удома в Ані?

– Так, а що? – на обличчя сестри раптом набігла тінь.

– Можеш сказати її адресу?

– А тобі навіщо?

– Хочу підручник їй занести, – я показав книгу в руці. – Вона забула.

– Ох, – Соня закотила очі. – Віддаси завтра. Взагалі, чого через неї так переймаєшся? Плюнь уже на неї…

– Прямо як ти? – я зневажливо на неї глянув.

– А що я? Це ти возишся з нею по незрозумілій причині…

– То ти скажеш мені її адресу?

– Та скажу, куди ж я подінуся від тебе? Спокою ж мені не даси…

Не гаючи часу, я відправився за адресою, що дала мені Соня. Сподіваюся, вона мені не збрехала, щоб пожартувати… Знаю ж я її.

Не знати чому, та я поспішав. Щось недобре відчував, певно… і на жаль, не помилився. Бо коли я дістався до її квартири, то двері були відчиненими. Це мене насторожило. Я постукав й обережно заглянув:

– Є тут хто?..

У відповідь – тиша. Мене це ще більше налякало. Я увійшов до квартири і виявив, що всюди було пусто. Відчинене вікно створювало протяг… на столі я впізнав речі Ані, кинутий портфель на підлозі. Взуття не було, але верхній одяг висів на вішаку. Де ж вона?

Ще на сходовому майданчику я помітив відчинені двері, за якими були сходи, що вели нагору. Треба провірити, а раптом, вона туди пішла?

З кожним кроком моє серце билося все дужче і дужче. Двері на дах виявилися відчиненими. Невже вона туди пішла?! Я пришвидшив кроки, входячи на дах. Лиш опинившись там, я побачив постать, що стояла вже за невисокими поручнями…

– Аня!!! – з переляку окликнув я.

На диво, вона обернулася, тож я нажахано упевнився, що це таки була вона… мені здалося, що у повітрі зблиснули краплі сліз?

Я кинувся до неї, бачачи, що вона втрачає рівновагу. Господи, що ти робиш?! Чому нічого не розповіла? І що ж у тебе трапилося? Та неважливо… варто було поділитися зі мною, а не тримати усе у собі.

Тільки не падай.

Не кажи, що ти хотіла… ні, будь ласка!

– Звідки ти..? – пролунав її кволий голос.

Я налякано ухопив її за одяг. Вона все ще стояла на ногах. Я вхопив її за руку, аби впевнитися, що вона не падає, вона тут, стоїть…

– Іди сюди, – тихо мовив я.

Її очі були мокрими від сліз. Аня розвернулася й перелізла через поручні. А тоді кинулася мені в обійми і заридала.

– Ну-ну, чого ти, – я приглядив її біляве волосся. – Ходімо в дім, тут прохолодно. Заспокоїшся і усе мені розповіси, добре?

Аня не відповіла, підтиснувши губи.

– Мені ти вірити можеш, – щиро мовив я. – Тобі не варто завжди тримати усе в собі… і будь ласка. Не роби більше так. Ти не уявляєш, як сильно ти мене налякала.

Вона ще раз схлипнула, а тоді кивнула.

***

Чесно, на даху я дуже замерзла. Але тоді я не відчувала холоду… тоді мені на все було байдуже. Адже я хотіла позбавити себе життя.

Тепер мені страшно. Страшно, що я могла зробити. Зараз я сиділа в кімнаті в обіймах Ростика. Та я не знала, чи радіти мені, чи сумувати. Я не знала, що робити. Але все ще було страшно…

Як він відреагує? Буде розпитувати, сварити, картати мене? Ні-ні, я цього не хочу. Я не хочу нічого вислуховувати від тих, хто не взмозі зрозуміти мене.

І все ж, чому він прийшов сюди?..

– Як будеш готова, розповідай, – тихо мовив хлопець.

Я все ще намагалася заспокоїти себе. Ще раз тихенько схлипнувши, я почала розповідати своїм тремтячим голосом. І… розповіла геть усе. З самого початку, не приховуючи нічого. Усі свої переживання, думки, страхи… Усе, що досі тримала в душі. Потім я зрозуміла, що не можу себе зупинити… Слова просто лилися з вуст безперервним потоком! У них виливався весь біль, що я тримала, усі негативні емоції, що я переживала останнім часом.

Та чи нормально виливати усі свої почуття людині, що раптом заявилася до тебе додому? Чи варто… довіряти? Але хіба тепер не байдуже?..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше