Invasia

Розділ VІІ

 

За кілька днів потому, набравшись теоретичних знань, Цимбаліст вирішив зателефонувати до згадуваного інституту з проблем УФО. Про всяк випадок, Євген Іванович вирішив зателефонувати до інституту не з мобілки і не з домашнього телефону, а зі звичайного вуличного таксофону. На запитання щодо консультації, приємний чоловічий голос повідомив, що краще всього звернутися до професора Миколи Івановича Стороженка. Саме він на сьогодні є найбільш фаховим дослідником цієї теми. І на додаток, той же голос одразу надиктував номер домашнього телефону професора.
Цимбаліст не став зволікати. З цього самого таксофону він набрав домашній номер професора. Той виявився вдома. Дізнавшись, що співрозмовник цікавиться проблематикою існування НЛО, Стороженко запропонував під’їхати до себе додому просто зараз і дав свою адресу. Така довірливість до незнайомця щиро здивувала Цимбаліста, проте йому це було на руку. За півгодини Євген Іванович вже натискав кнопку квартирного дзвінка у будинку, що розташувався в одному із найстаріших кварталів Києва.
Двері відчинив сам господар, привітався, ґречно запросив пройти до квартири. Цимбаліст продовжував дивуватись легковажності чоловіка – сам він, дарма що нікого і нічого не боявся, навряд чи погодився б прийняти просто у себе вдома людину, яку зроду-віку не бачив. Але господар виглядав привітним і щирим, навіть трохи розосередженим – справжнім дослідником, якого цікавить лише наука. Лише зовнішність професора була якоюсь непевною: досить високий на зріст, сивочолий, на носі окуляри, на обличчі – трохи дивакувата усмішка. І очі – дивні, загадкові, навіть лукаві, – так, ніби ці очі належали дитині, а не дорослому чоловіку.
Кабінет професора Стороженка вразив гостя своїм одноманітним облаштуванням: скрізь були... самі лише книжкові полиці. Тільки вікно та двері уявлялися Цимбалісту чимось на зразок виходу у реальний світ. Навіть на великому письмовому столі господаря оселі, поряд з комп’ютером, принтером та факсом лежали стоси книжок та рукописів.
Підполковник прочитав за життя не багато книжок, в основному – художню та спеціальну літературу. А тому уявити, що всю цю силу-силенну фоліантів прочитала одна людина йому було досить важко. Ті кілька днів, які він сам витратив на читання, здалися Цимбалісту довгими та нудними. А він опанував лише три книжки, від змісту яких мало не пухла голова. То що мала відчувати людина, яка усе своє свідоме життя копирсалась у цій темі і прочитала тонни наукової макулатури?
– Прошу, сідайте! – мовив професор, вказуючи на крісло.
Цимбалісту сподобалась ґречність науковця і він одразу ж скористався із запрошення. Господар сів поряд, в інше крісло, звично поправив на носі окуляри і запитально поглянув на гостя.
– То що саме вас цікавить, Євгене Івановичу? – Запитав, уважно, майже не мигаючи дивлячись в очі.
Цимбаліст одразу відзначив, як миттєво змінився з виду чоловік: замість деякої неуважності у погляді та розосередженості у рухах, господар набрав інших якостей: його очі примружились, погляд став чіпким та напруженим, руки сплелись на грудях, що мало означати лише одне – цей чоловік цілком зосередився на сприйнятті та аналізі інформації, яку збирається почути, проте цілком закрив від незнайомця власну душу. «Певно, так завжди буває з науковцями, коли розмова стосується їхньої улюбленої теми», – подумав підполковник і негайно перейшов до справи.
– Миколо Івановичу, мене цікавить ваша думка щодо того, чи є у Всесвіті інші цивілізації? А якщо є, то чи являють вони собою небезпеку для нашої цивілізації?
– Де ви працюєте? – запитав професор, уважно розглядаючи широкі плечі та важкі кулаки гостя, що були вкриті старими шрамами.
– У службі охорони, – без павзи відповів Цимбаліст. – А раніше був військовим.
– То ви пенсіонер, але працюєте?
– Так.
– І у вільний від роботи час цікавитесь проблемами НЛО?
– Певною мірою так. У мене зараз багато вільного часу і тому я можу дозволити собі будь-що. Але мене цікавлять саме позаземні цивілізації. Якщо вони дійсно існують, – додав останню фразу Цимбаліст.
Професор усміхнувся, а його очі під окулярами сяйнули відвертою привітністю.
– Ви знаєте, шановний Євгене Івановичу, це дуже добре, що у вас така робота, – мовив він, схитнувши головою. – Що більше людина має вільного часу, то більше вона має можливостей для самовдосконалення. Головне, щоби було бажання. От, наприклад, мій племінник теж працює в охороні. Добу чергує, три доби сидить вдома. Так під час чергування він всю ніч дивиться на небо: спостерігає за падаючими кометами, за рухом супутників Землі, за літаками, за Місяцем, який змінює свої фази. Він якось мені сказав, що ця його нинішня професія сприяє не лише розвиненню уважності, але й цілком могла б виховати з нього астронома. Не вистачає лише телескопа та фахової освіти. Напевно, у вас теж така робота?
– Так... Майже... Щоправда, на небо я поглядаю не часто, але воно мене теж цікавить.
– А що вас цікавить найбільше?
– Чи існують у Всесвіті інші цивілізації, чи це... е-е-е... вигадки науковців та письменників.
Стороженко знову усміхнувся. Репліка гостя видалась йому якщо не штучною, то дещо наївною. Так завжди бувало з тими, хто ще не остаточно повірив у існування НЛО. Або взагалі не вірив у їхнє існування. Але якщо вже цей чоловік сам знайшов його, наважився прийти у гості, то, напевно, варто було переконати його у реальності означеного. Бо інакше це рандеву не мало жодного сенсу.
– Ні, це не вигадки. – Мовив він по миті. – Позаземні цивілізації дійсно існують, але вступати з нами у контакт не поспішають. А якщо і вступають, то таким чином, щоби цей контакт був однобічним. Тобто, вони беруть від нас потрібну для себе інформацію, але ділитися з нами своєю інформацією, власними знаннями чи науковими досягненнями не квапляться. Поки що.
– Чому? – Обережно поцікавився Цимбаліст.
Обличчя професора стало замисленим. Дійсно, важко пояснити, чому все відбувається саме таким чином. Жоден із дослідників, хто «копав» цю тему, не міг би зі стовідсотковою впевненістю сказати, що це відбувається саме з однієї-єдиної певної причини. Існують лише здогадки і цих здогадок багато. Але усі вони, так чи інакше, проте вкладаються у дві спрощені схеми: або недостатній розвиток землян, або ж... НЛО не існує взагалі. Стороженко для пояснень обрав перший варіант.
– Ну, важко сказати, – мовив він по миті роздумів. – Напевно, представники інших цивілізацій вважають нас ще на достатньо низькому рівні розвитку. Приблизно так само, як ми розглядаємо мавп чи інших тварин. Тобто, ми вважаємо їх часткою природи, ба навіть часткою нашого суспільства, дозволяємо їм жити поряд з нами, навіть інколи – під одним з нами дахом, але... Але завжди використовуємо усіх цих тварин виключно як піддослідний біоматеріал. І не більше того. Так само і тут, але на значно вищому рівні соціалізації та наукових досліджень.
– А взагалі, що відомо про існування інших цивілізацій? Здається, ви у вашому інституті досліджуєте саме це питання. – Цимбаліст намагався направити розмову у потрібному йому річищі, проте робив те обережно, так ніби помацки рухався темним коридором.
– Так, саме це питання ми і досліджуємо. І вже багато років. Що ж стосується відомостей, то... Приблизно, можна сказати таке: так, дійсно, позаземні цивілізації існують – в усякому разі, це доведений факт, – до того ж не одна цивілізація, а декілька. Вони мають досконалі технології, які дозволяють їхнім космічним кораблям пересуватися у просторі з надзвичайною швидкістю. Вони застосовують для дослідження людей чи тварин не мікроскоп та скальпель, а якісь невідомі поки що нам випромінювання. Хоча ми й знаємо достеменно, що у декого з тих, кого представники УФО забирали на свої «тарілки», вони брали для дослідів кров, зразки тканей чи навіть частки внутрішніх статевих органів. Скажімо так, на сьогодні у нас існують дві проблеми: по-перше, довести, що подібні випадки дійсно були, а не стали наслідком свідомої людської вигадки чи якогось фізіологічного запаморочення, і по-друге, зрозуміти, хто і навіщо це робив. Це, якщо коротко сформулювати проблему загалом.
– Так нам щось загрожує, чи ні?
– Певною мірою так, оскільки нам не відомі ані реальні плани, ані мета усих цих гуманоїдів. На добре це робиться, чи на лихо – поки що сказати важко.
Цимбаліст враз зрозумів, що, незважаючи на свої запитання, він і досі не отримав потрібної інформації. Власне, у тому, що позаземляни справді існують, його самого не треба було переконувати. Його цікавило інше: чи очікує на Землю та її жителів ще якась нова, можливо ще більша небезпека? Але як про це дізнатись і чи варто поставити питання прямолінійно, того Цимбаліст не відав. Зненацька, йому спало на думку ще одне питання, яке турбувало його протягом останніх днів.
– Миколо Івановичу, а чи немає у вас знайомих, які є знавцями інших мов?
– Інших мов? Які саме мови вас цікавлять?
Цимбаліст спантеличено закліпав очима: він і гадки не мав, яка саме мова його цікавить. Він хотів лише одного – спробувати розшифрувати ті слова, які чув у ЦКП. Але як їх розшифрувати, коли навіть не знаєш, що то за мова. І чи взагалі – мова то чи просто набір звуків, що позбавлені будь-якої логіки та сенсу, проте мають здатність впливати на підсвідомість людей, постійно нагадуючи про себе.
– Я не знаю напевно... – Цимбаліст спохмурнів, зрозумівши, що не може правильно сформулювати своє побажання. – Я хотів би лише спробувати розшифрувати кілька слів... Мені здається, що це може мати якийсь стосунок до позаземних цивілізацій.
Професор запитально поглядав на свого співбесідника, вочевидь, не зовсім його розуміючи. Врешті-решт, зітхнув і поправив на носі окуляри. Проте очі його, прикриті товстими лінзами, одразу ж спалахнули відвертою цікавістю.
– Євгене Івановичу, а чому ви гадаєте, що це може мати стосунок саме до проблеми НЛО?
Цимбаліст стенув плечима. Дійсно, пояснити, чому саме ці кілька слів, які турбували його останнім часом, можуть стосуватися позаземлян, було вкрай важко. Адже тоді б довелося розповідати про себе особисто і про події останніх днів – де саме і за яких умов ці слова було почуто. А цього робити він не мав права. Тому...
– Не знаю, – мовив ухильно. Але мені чомусь так здається. Інтуїція, якщо хочете. Можливо, я помиляюсь.
Професор дуже уважно поглядав на гостя. Його очі з-під окуляр ніби свердлили Цимбаліста, гейби хотіли прохромити його наскрізь, аби докопатися до істини, розкрити усі таємниці чоловіка. Проте поведінка гостя недвозначно засвідчувала: він скаже не все, дещо таки приховає, неодмінно утаїть. Або ж просто не зможе зрозуміло пояснити. Збагнувши це, професор умить розслабився, опустив руки на коліна і полегшено зітхнув.
– Правду кажучи, я і сам знаю кілька мов. Можливо, я міг би вам допомогти? Що це за слова?!
Рішучий голос професора позбавив Цимбаліста останніх сумнівів. Потрібно було йти ва-банк, якщо він і справді хотів знайти відповіді на свої запитання, тим більше, що цього дослідника йому порекомендували. Порекомендували саме як одного з найкращих науковців. Отже...
– Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім... Богарей дерек... іш керуго... – чітко, майже по складах вимовив підполковник.
Обличчя професора спочатку пожвавилось, проте вже за мить стало задумливо-зосередженим. Повіки майже сплющились, а зіниці зменшились до розміру макових зернин. Стороженко сидів німотно, жодним порухом не виказував своїх емоцій чи думок. «Справжній єгипетських Сфінкс», – подумав Цимбаліст, з цікавістю розглядаючи свого співрозмовника. «Такий само гордовитий і незворушний. Навіть кутики вуст не ворухнулись. Оце, напевно, і є найкращий приклад зосередженості науковця. Людина сконцентровано вирішує проблему».
Зненацька професор «ожив»: вуста чоловіка поворухнулись і він спробував повторити ті слова, які щойно почув. Спроба вдалася одразу ж.
– Мілгамал. Ум етарім. Мілгамал. Ум ґамалім. Богарей дерек іш керуго... – промовив він тихо і пильно поглянув на гостя з-під окулярів. – А ви впевнені, що саме так промовляються ці слова?
Цимбаліст знизав плечима – навіть якщо він і помилився, то іншого варіанту в нього просто немає. Підполковник схитнув головою, мовляв так, слова саме ці, безсумнівно.
Стороженко підвівся, підійшов до письмового столу, узяв аркуш паперу і олівець, і швиденько записав почуті слова. Затим простягнув аркуш Цимбалісту.
– Правильно? Я ніде не помилився?
Цимбаліст узяв аркуш, пробіг по ньому поглядом, намагаючись зрозуміти гачкувату каліґрафію професора, і повернув аркуш назад.
– Все вірно. Саме так, – мовив погодливо.
Професор сів і зосередився поглядом на аркуші. Його вуста знову здригнулись – вірна ознака того, що чоловік раз у раз намагається вимовити ті слова, через звук осягнути їхній внутрішній, прихований сенс. Втікали хвилини, проте науковець не подавав жодних ознак присутності: він увесь був там, у тій проблемі, у тих загадкових словах, у тих таємничих письменах, які приховували якусь таємницю...
Нарешті професор відірвався поглядом від напису, розгублено подивився на гостя.
– Я боюсь помилитися у своїх висновках. Тому пропоную кілька днів зачекати. Я проконсультуюсь зі своїми колегами-мовознавцями, а тоді вам повідомлю. Згода?
– Так! – Цимбаліст був максимально лаконічний – він мав вдосталь часу.
– Євгене Івановичу, я не питаю, звідки ви знаєте ці слова, чи за яких умов їх почули. Але мені здається, що ви не випадково прийшли саме до мене. Вас щось турбує? Турбує саме через цей текст?
Цимбаліст не зміг збрехати. Він схвально схитнув головою.
– Це має якийсь стосунок до вашої роботи? – Професор Стороженко зауважив розгубленість на обличчі співрозмовника, а тому поставив запитання трохи обережніше. – Скажімо так, це якось може вплинути на вас, завадити вам виконувати свої професійні функції?
Цимбаліст пересмикнув плечима, а в його очах з’явився сумнів.
– Я не знаю... Я не впевнений... Але щось мені не подобається в цьому. Чомусь ці слова викликають у мене відчуття роздратування. З вами ніколи подібного не траплялося?
– Чому ж? – Стороженко раптом широко усміхнувся, від чого вираз зосередженості умить зник йому з обличчя. – Траплялося, і не одноразово. Знаєте, існують такі собі пісні-паразити. Коли така пісенька раптом з’являється у пам’яті, від неї неможливо ніяким чином відкараскатись. Вона не завдає фізичного болю, не отруює життя, не руйнує ваших мрій. Проте така пісенька дійсно дратує, вона викликає почуття тимчасового психологічного дискомфорту. А все тому, що ці пісні мають рваний музичний ритм. Тому ніби застряють у нашому мозку, ніби заблукали й загубились у нашій свідомості. Певно, з цими вашими незрозумілими словами відбувається те саме. До речі, усе це – окремі слова, чи ціле речення?
Цимбаліст знизав плечима, а на його обличчі з’явився вираз крайньої розгубленості.
– Я не знаю. Просто ці слова причепилися до мене і іноді з’являються у пам’яті, відволікають від роботи, дратують, заважають зосередитися на чомусь корисному, іноді викликають гнів чи навіть почуття незрозумілої ненависті. Я цікавлюсь фактами існування позаземних цивілізацій, і тому мені здається, що це має до цього якийсь стосунок.
– Можливо-можливо... Але якщо це вас по-справжньому дратує, я можу порадити вам, як саме позбавитися цих слів-паразитів.
– ЯК?! – Цимбаліст не зміг приховати відвертого зацікавлення і наступної миті щиро пошкодував за зайву емоційність.
– У мене є чудовий психотерапевт-гіпнотизер, – запевнив Стороженко. – Гадаю, за два-три сеанси гіпнозу ви цілком позбавитесь цього навіювання. Просто забудете про існування цих слів. Вони будуть стерті з вашої пам’яті.
– Ви впевнені?
– Атож. Якщо, звичайно, ви дійсно цього бажаєте.
– Бажаю. – Змушений був погодитись Цимбаліст.
– Ну, що ж, тоді я домовлюсь про сеанс, і одразу вас повідомлю про це. Разом з розшифровкою тексту. Якщо тільки це вам буде цікаво.
Цимбаліст навіть і незчувся, як сам потрапив у власну пастку. Так, це дійсно була пастка, адже прагнучи розшифрувати слова, він прагнув дізнатися про їхнє реальне значення, сенс. Якщо ж він хоче позбавити власну пам’ять присутності цих слів, то навіщо йому знати, що саме вони означають? І чи означають вони взагалі хоч щось? До того ж, професійний гіпнотизер міг не лише витравити непотрібні слова із пам’яті чоловіка, але й примусити його зізнатись звідки саме він ці слова почув, тобто розповісти про спецоперацію. Це була мить вибору, справжній момент істини. Підполковник розмірковував лише кілька секунд: цікавість і прагнення докопатися до істини, можливо, навіть, дізнатися причину загибелі капітана Кривенка виявились сильнішими. До того ж, його надзвичайно цікавили й інші питання. Відтак чоловіча допитливість взяла гору над здоровим глуздом професійного військового.
– Миколо Івановичу, давайте з сеансом гіпнозу не поспішатимемо. Мене більше цікавить, що саме означають ці слова. Я волів би знати це, якщо, звичайно, таке можливо.
– Можливо-можливо! В наш час все можливо, – відгукнувся професор і хитро усміхнувся. – Врешті-решт, я міг би вже зараз спробувати вам розтлумачити зміст цих слів, але боюсь помилитися – адже ви не знаєте, до якої саме мовної сім’ї вони належать. Я теж не знаю цього напевно, можу лише здогадуватись. Тому я пропоную зустрітися іншим разом, після того, як я додатково проконсультуюсь з колегами-лінгвістами. На жаль, я маю зараз чимало роботи: лекції, рукопис нової книги, поточні дослідження...
– Так-так, я все розумію. – Цимбаліст почав підводитися з місця.
– Ви тільки не подумайте, що я вас випроваджую... – Спробував вибачитися Стороженко.
– Ні-ні, що ви, Миколо Івановичу! Я і сам збирався йти, тим більше, що в мене теж роботи чимало. – Цимбаліст потягнувся рукою у нагрудну кишеню, витяг звідки клапоть крейдяного картону, простягнув його професору. – Тому, ось вам моя візитівка, зателефонуєте, коли вам буде зручно.
Стороженко узяв картку, уважно поглянув на неї. На візитівці було вказано ім’я та по батькові, був вказаний мобільний телефон, проте було відсутнє прізвище гостя та місце його роботи. Ця деталь розважила професора: на його обличчі з’явилася іронічна усмішка, а очі спалахнули лукавим вогником. Чоловік схвально похитав головою, ніби мовчазно погоджувався з тим, що його гість прагнув зберегти власне інкогніто.
– Ну що ж, тоді – до зустрічі. Я вам зателефоную. Після завтра вранці. Добре?
– Так.
Вони вийшли у коридор. Цимбаліст почав взувати черевики.
Професор якийсь час німотно спостерігав за ним: напружений погляд очей свідчив про те, що чоловік про щось думає. Нарешті підполковник взувся і випростався. Майже одразу клацнув замок – професор розчинив перед гостем двері. І тоді, коли Цимбаліст зробив перший крок до виходу, Стороженко раптом запитав:
– Євгене Івановичу, а все ж таки, за яких обставин ви почули ті слова?
Запитання застигло підполковника зненацька. Він завмер, розгублено поглянув на господаря оселі. Проте вже за мить погляд Цимбаліста став холодним, а від колишньої ґречності не залишилось і сліду.
– Я розповім вам про те іншим разом, – сухим голосом мовив він. – Якщо схочете...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше