Invasia

Розділ XIV

 

Повернувшись додому, Цимбаліст чи не вперше за всі роки подружнього життя потрапив у дивну ситуацію – дружина вирішила з’ясувати стосунки. Вона була жінкою вихованою і врівноваженою, а тому просто позвала чоловіка у спальню і причинила за ним двері. Аби діти й онука не почули розмови.

– Євгене, що з тобою відбувається останнім часом? – почала бесіду різко, без підготовки.

Цимбаліст здивовано поглянув на дружину.

– Зі мною? Нічого.

– Кажи мені правду. Я ж бачу, який ти ходиш останні дні.

– Який?

– Євгене, ти себе погано почуваєш?

Цимбаліст злякано закліпав очима, з жахом думаючи про те, що дружина може знати про його стан.

– Чому погано? Нормально. – Гаряче запевнив її.

– Але ж ти п’єш останнім часом. Ти п’єш щодня, у тебе біля ліжка, у шкахівці я вже не вперше знаходжу сховану пляшку горілки.

– Ну то й що? – Цимбаліст знизав плечима. – Я зараз у відпустці. Можу собі дозволити. Ніби я раніше ніколи не пив.

– Але ж ти п’єш сам! Ти розумієш це чи ні?

– Сам? – Задумливо перепитав Євген, ніби його упіймали на гарячому.

– Ото ж бо й воно, що сам. Ти п’єш щодня, п’єш сам-один і до того ж без посуду. Просто жлуктаєш горілку з горла пляшки, ніби останній алкаш. Ти хоч розумієш це?!

Питання було поставлене руба. І лише тепер до свідомості полковника почало доходити, що він дійсно п’є сам-один, п’є щодня і з горлянки пляшки, як це роблять ті, кого він завжди зневажав.

Заперечити було нічим, проте Цимбаліст відповів:

– Я не ховаю пляшок. Я їх там зберігаю. Щоби завжди були під рукою. Коли закортить. Чи я маю щоразу бігти до кухні? Зазирати до бару?

– Євгене, зрозумій мене правильно. – Примирливо мовила жінка і поклала свою руку на руку чоловіка. – Мені не шкода для тебе горілки. Я розумію, що з твоєю роботою може коли і треба почастуватися, особливо враховуючи останні події. Але чому так? Чому без нас, без свідків, чому наодинці? Хіба тобі бракує друзів, не вистачає родичів? Ти ж можеш сказати нам за обіднім столом, що давайте вип’ємо за наше здоров’я, за наш добробут. А ти, замість цього, ховаєшся від усіх, п’єш наодинці, живеш своїм власним життям, нікому нічого не розповідаєш. Чому так? Ти ж ніколи таким не був раніше.

Жінка дивилась чоловікові в обличчя і ніби намагалась зазирнути йому в мозок, прочитати його думки, сумніви, збагнути його зачаєну тривогу.

Цимбаліст важко зітхнув і стенув плечима. Дружина мала рацію, а він не мав, що відповісти. Не казати ж їй насправді, що він п’є лише зранку, коли погано себе почуває. І п’є не тому, що треба похмелитись, а тому, що горілка рятує його від болю та неприємних відчуттів. Пити ж з друзями чи родичами за одним столом – бажання немає жодного. Хіба що, якщо раптом знову заболить...

Біль. Чоловік згадав про нього і враз відчув, як неприємні відчуття опановують все тіло. Ні, це не був біль, той звичайний різкий біль, від якого Цимбаліст навіть прокидався вночі. Це було просто дивне неприємне відчуття, яке поволі розливалося по тілу і ніби підкорювало його, перетворювало на щось інше.

– До того ж ти почав зникати останнім часом. Чому ти ніколи не кажеш, куди їдеш, коли повернешся, чи чекати тебе додому? Коли ти працював, я все це розуміла. Але ж ти зараз у відпустці. То чому не попереджаєш, що повернешся пізно або взагалі не прийдеш додому ночувати. Я хвилююсь, діти хвилюються, онука увесь час перепитує, де дідусь. Хіба так можна? Треба ж хоч трохи думати і про нас. Ти вже не в тому віці, коли чоловік може дозволити собі легковажне парубоцьке життя. Ти – вже дід! Ти розумієш це?

Цимбаліст раптом згадав, що він дійсно останнім часом жодного разу не сказав ані дружині, ані дочці, куди і чи надовго він їде. Він і справді ніби жив у якомусь власному світі, де значення мали лише думки та спогади. Цимбаліст вирішував якісь свої проблеми, з кимось зустрічався, щось робив, але жодного разу не поставив до відома власну родину, куди йде і коли повернеться. «Дивно, зі мною ніколи подібного не траплялося» – спало на думку чоловіку і він стурбовано поглянув на свою кохану Олену.

Вона сиділа навпроти нього – сувора і втомлена. Лише тепер Цимбаліст зауважив, що його дружина ніби постаріла: її обличчя було блідим, під очима з’явилися темні кола, на чолі додалося зморшок. «Невже ж це я у цьому винний? Дійсно, щось зі мною відбувається таке, що я сам усвідомлюю досить погано».

– Я втомився, – із сумом відказав Цимбаліст. – Насправді, я дуже сильно втомився. І іноді погано усвідомлюю, що роблю.

– Може. тобі варто вже написати рапорт і піти на пенсію?

– На пенсію?

– Авжеж. Стільки років працювати, у такому режимі. Залізо не витримує. Що вже казати про людську плоть.

– Так, все вірно. Мабуть, мені дійсно треба вже на пенсію. Я втомився. Дуже втомився.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше