Invasia

Розділ ІІІ.

Розділ. ІІІ

 

У великій залізній хурі було напівтемно: крізь невеличкі вікна з тонованим склом усередину майже не потрапляло світло, а самі вояки, що сиділи на лавах один побіля одного, перебували у стані медитативного очікування невідомого – темний корпус кузова радше спонукав до дрімоти та роздумів, аніж до готовності діяти: бігти, стріляти, битися...

Кривенко сидів із самого краю, коло дверей, праворуч від нього – Любомир Луцький, добрий товариш, з яким Славко був знайомий ще до того, як потрапив у «Кентавр», навпроти – Сашко Лук’яненко. Навіть у напівосвітленому приміщенні хури Славко бачив, яким зосередженим та невдоволеним було обличчя Сашка – той, певно, все ще перебував під враженням свого невдалого рандеву з коханою дівчиною. «Так, його можна зрозуміти», – міркував Кривенко, водночас сторожко спостерігаючи за товаришем, – «з такою роботою можна не лише втратити кохану дівчину, а й взагалі опинитися у цілковитій самотності. Якщо він вже зараз кидає подругу при першому ж наказі прибути на роботу, то що буде далі? Мабуть, вдома взагалі ніколи не ночуватиме... Як оце я.» Згадка про своє особисте життя трохи стурбувала чоловіка: він враз пригадав залишений на сидінні авто радіокерований дитячий джип, що його з нетерпінням очікував вдома син, та вмить постало перед очима обличчя коханої дружини – сумне, втомлене від майже щоденної самотності, від марудного обов’язку самотужки доглядати дитину, піклуватися про домашнє господарство, виглядати у вікно свого чоловіка і все чекати, чекати, чекати...

Славко повернув голову і з неприхованою цікавістю поглянув в обличчя тих, хто перебував разом з ним у кузові. У всіх зосереджені обличчя, це було видно навіть під чорними масками, зщурений погляд очей та зморшки, що мали назву «курячі лапки», і які ніби підкреслювали внутрішній психічний стан людини, яка мусить увесь час очікувати наказів, бути готовою до раптових викликів на роботу і не має можливості хоча б колись нормально й спокійно спланувати день. Кривенко ще раз поглянув на оточуючих, і лише тепер упіймав себе на думці, що сьогодні вихідний – день, який особовому складу їхнього підрозділу ніколи не повернуть, ну хіба що додадуть до відпустки! Саме тому обличчя усіх вояків були похмурі й зосереджені, адже обов’язок – це одне, а елементарне бажання відпочити разом з родиною – зовсім інше. І коли цей відпочинок перериває тривога та небезпечна невідомість, то це аж ніяк не може поліпшити настрій а чи надихнути на веселі розмови та гумор.

Славко подивився на Любомира, який сидів поруч із ним, і тут його вуста розправились у сумній усмішці: навіть гуцул Любомир Луцький, пустун і дурносміх, який ніколи не впадав у відчай та й взагалі не вмів сумувати, наразі перебував у помітно пригніченому стані. Ще б пак, адже це були лише навчання, хоча й необхідні для підтримки тонусу та бойових навичок, проте у їхній законний вихідний день...

Славко сумно зітхнув і на мить заплющив очі: перед його внутрішнім зором виникло обличчя дружини: великі сумні карі очі, маленький носик, вуста, що їх ніби навмисно виліпили для цілунків. Коли ж марево раптом зникло – також зненацька, як і з’явилося, – перед поглядом хлопця вже майоріло похмуре обличчя Лук’яненка: сірі очі безтямно дивилися просто уперед, а ніс з горбинкою та тонкі, міцно стиснуті вуста аж ніяк не нагадували обриси коханої дружини.

Після чергового повороту, вантажівка раптом зупинилася і атмосфера всередині фури змінилася докорінно: бійці враз пожвавились, міцніше стиснули автомати і лише нетерпляче очікували наказу про висадку з машини. Славко теж стиснув автомат, а його думки – про дружину, сина та зіпсований вихідний день – зникли, ніби випарувались у напівтемному тісному приміщенні.

Зненацька спалахнув червоний ліхтар, що був закріплений під самою стелею з боку водія, і залунала негучна сирена, що більше нагадувала гул бджолиного рою.

– На вихід! – стріпнувшись, мовив Лук’яненко, який був командиром їхнього відділку, і, владно поклавши руку на руків’я дверцят, натиснув важіль.

Славко, котрий сидів з краю, рішуче штовхнув двері і подався уперед усім своїм тілом. Дверцята широко розчинилися і в очі навально вдарило яскраве денне світло. Мружачись від сяйва та тримаючи руками автомат, що висів на грудях, Славко вихопився з вантажівки, стрибнув на асфальт і вже за мить стояв на міцних, ніби дубова колода, молодих ногах, а позаду вже вистрибували один за одним його товариші.

Доки очі призвичаювалися до світла а вантажівка звільнялась від живого тягарю, чоловік кілька разів швидко присів, аби розім’яти м’язи ніг та спину, потім зробив кілька рухів усім тулубом, що трохи занімів від незручної малорухомої пози, похитав врізнобіч головою, розганяючи кров по м’язах шиї, і стріпнув кілька разів плечима, аби привести у стан фізичної готовності суглоби та лопатки. Все – його тіло вже було готове до виконання будь яких наказів.

За хвилину увесь особовий склад вантажівок вже був надворі, готовий до рішучий дій супроти «терористів».

Великі навчання з антитерористичної боротьби проводилися у «Кентаврі» щомісяця, іноді навіть двічі на місяць. Зазвичай для цього на кілька днів орендували один із численних будинків на околицях столиці чи у інших обласних та районних центрах. Згідно генерального плану забудови міст, час від часу віддавалися під знесення старі будівлі, які будувалися ще за совєтських часів. Тому Рада національної безпеки та оборони відбирала та орендувала деякі будинки, що мали певні конструктивні особливості: незвичайну архітектуру, надто круті або ж надто похилі сходи, численні приміщення та кімнати. Усе робилося з єдиною метою – шляхом проведення регулярних бойових навчань у найрізноманітніших за архітектурною структурою будинках, привчити особовий склад спецпідрозділів до орієнтування у будь-яких за складністю будівлях, у найрізноманітніших умовах та із застосуванням різних засобів бою – від найпростіших до найбільш складних. Для цього технічний склад підрозділів заздалегідь обладнував будівлі численними кулевловлювачами, щоби запобігти вильоту куль за межі будинків і можливого поранення сторонніх осіб. Окрім того, згідно загального плану навчань, на різних поверхах та різних кімнатах встановлювались численні манекени, що мали зображувати терористів та їхніх заручників, імітатори вибухівки, пасток та засобів антидії силовим структурам. Метою спецпідрозділу було знищити усіх терористів, не завдати шкоди жодному заручнику, розмінувати усі вибухонебезпечні речі та безпечно минути можливі пастки та засідки. Лише за умови виконання усіх правил навчань, вояки спецпідрозділу допускалися до участі у реальних бойових операціях. За кожну помилку чи промах вояка комісія нараховувала особисті та загальні штрафні бали, і перевищення дозволеної шкали автоматично призводило до відрахування бійця з числа особового складу, або ж переведення його у інші структури.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись