Розділ ХIІ

Розділ. XII

Осінь надійшла швидко і непомітно, ніби давно вже була тут, розчинена у літньому теплі та зелені, і лише чекала, коли на відривному календарі утнеться останній папірець, що розмежовував 31 серпня та 1 вересня. Дні стали коротшими, ночі – прохолоднішими, а до Києва почали повертатися численні мешканці, що згайнували літній час на курортах, пляжах та садово-дачних ділянках. Машин на вулицях побільшало, дітей на подвір’ях та шкільних спортмайданчиках теж, і лише сивий Дніпро повільно котив свої важкі хвилі на південь, омиваючи береги та уносячи із собою бруд, сумніви та людську печаль.

Славко сидів на лаві коло свого будинку і уважно дослухався до оточуючого світу. Коло сусіднього під’їзду вчувалися голоси людей, певно сусідів. Десь, за будинками прогуркотіло авто, голосно й задерикувато цвірінькали у кущах горобці, в далечині дзяволив собака, до голосу якого час від часу приєднувалися голоси ще кількох тварин. З розчинених вікон будинку потягнуло духом смаженої картоплі, потім – лагідним духом випічки, що лоскотала ніздрі і примушувала думати про їжу, про солодкі смаколики – печиво чи торт. Усе те було таким нібито простим і давно знайомим, але все одно незвичним, бо аніскільки не свідчило про те, що Славко сидить у власному дворі, біля свого ж таки будинку. Адже, якби він сидів не тут, а, наприклад, у сусідньому дворі, на такій самій лаві, то все одно чув би ці самі звуки та відчував би ці самі пахощі. «Усе навколо схоже між собою. Усе – подібне. Отже, свідчить про тотожність речей та про єдність цілого світу», – зробив висновок Кривенко. Він вже давно помітив, що має схильність до певного філософствування. Та і як без цього – у його нинішньому безпорадному стані?

Минув тиждень, як Кривенка виписали зі шпиталю. Чоловік призвичаївся до свого стану, навчився досить впевнено і швидко пересуватися, користуватися найнеобхіднішими речами, розрізняти на слух голоси багатьох людей, відрізняти день від ночі, і поволі ставав більш спокійним та стриманим, ніж у перші дні, коли повсякчас відчував душевне пригнічення, розпач та сум, хоча і намагався того не виказувати. Нині його постійними супутниками стали темні окуляри та ціпочок. Окуляри приховували мертві та нерухомі, ніби скляні, очі. Ціпок був йому замість третьої руки – довгої та чутливої, за допомоги якої Славко вчився пізнавати світ, але інакше, ніж місяць тому, – навпомацки, навмання. Як і колись, він щоденно підтримував фізичну форму, роблячи різні вправи, піднімаючи гантелі та віджимаючись від долівки. Єдине, чого він не міг робити, так це бігати кроси. Їх він з успіхом замінював численними присіданнями та вправами для ніг. Подібна силова гімнастика заряджала його енергією та здоров’ям, дозволяючи відчувати себе майже стовідсотково повноцінною людиною. Однак темрява, яка щоденно стояла перед очима, не дозволяла чоловіку рухатись надто швидко і впевнено, тому Славкові ніде і ніяк було продемонструвати свою силу та спритність, хіба що перед самим собою.

Через два дні після виписки зі шпиталю, його разом з дружиною запросили до Центру. Там, у присутності керівництва Служби безпеки, Святославу Кривенку вручили орден «За мужність» та надали йому звання капітана. Подія була зворушливою та вагомою, і учорашній старший лейтенант, що був розчулений такою увагою до себе з боку командирів, навіть мимоволі пустив сльозу. Опісля того було застілля, під час якого вшановували героя та бажали йому усілякого добра, хоча кожен добре розумів: Крива своє відслужив і усі ці нагороди є нічим іншим, як воланням услід потягу, що вже пішов.

І вже після того почалося зовсім інше життя – на пенсії. Домашні справи, виховування сина, намагання призвичаїтися до свого нового стану – комісованого за станом здоров’я, і час від часу зустрічі зі старими товаришами, що навідувались у гості, аби дізнатись, як себе почуває колишній «кентаврівець».

Зараз Славко сидів у дворі на лаві, розмірковував про усі ті метаморфози, що трапились з ним, і намагався знайти відповідь на одне-єдине питання: як можна жити без улюбленої роботи? Відповіді він не мав, як не мали її й усі ті його колишні товариші, яких давно вже списали з загону за станом здоров’я. Кожен з них десь працював, більшість – навіть так і залишились у службі безпеки, проте у інших її підрозділах. Але випадок Славка був особливий: з таким каліцтвом, як у капітана Кривенка, людину не можна було навіть узяти писарчуком до канцелярії, хоча він мав силу, залізне здоров’я, був спритним та досить рухливим. Залишалось єдине: просто жити, отримуючи пристойну пенсію, і дякувати долі, що залишився живий, не осиротив Ромка та не овдовив Олесю. Все начебто було просто і зрозуміло, але викликало у серці чоловіка щем, оскільки жити в такому режимі Славко не міг. Просто не вмів, та й не хотів.

– Славцю, ну як ти?!

Голос Олесі пролунав зверху. Кривенко звів обличчя догори, ніби і справді міг побачити свою дружину, привітно, проте навмання помахав їй рукою.

– Усе добре, – відгукнувся. – Дихаю свіжим повітрям.

– Я заберу тебе хвилин за п’ятнадцять! – попередила дружина.

– Добре, Олесю!

Він сидів непорушно, розмірковуючи про іронію долі, про її дивні зигзаги та стрімкі повороти, які здатні змінювати не лише плин думок та рух часу, але й подекуди вносять суттєві корективи у саме життя, додаючи йому надмірного трагізму, непересічного ліризму, або ж, навіть, звичайного комізму. І усе це, як не дивно, складається у звичайну піраміду, кам’яні блоки чутливості якої скріплені одним надміцним розчином – людським буттям.