Invasia

Розділ IV

Розділ. IV

Київ. 30.07.2030.

 

Після повернення в управління Цимбаліст сів переписувати звіт про операцію. Він писав довго і розлого, враховуючи особливості незвичної акції та намагаючись пригадати усі її деталі. Упустити щось, навіть дрібницю, було просто неможливо. Адже кожна деталь – то є частка спецоперації, відтак інструмент майбутніх антитерористичних дій. У своєму звіті Цимбаліст пригадав усе – і розмову з місцевим СБУшником, із хворим охоронцем та лікарем-інфекціоністом, і навіть розмови, які велися поміж чиновників та науковців щодо можливості та способів знешкодження загрози людству. Особливо Цимбаліст деталізував саму акцію – від її планування і до того моменту, коли він зайшов до залу ЦКП, де побачив наслідки стрілянини. Наостанок підполковник виклав деякі власні думки щодо можливості альтернативних варіантів проведення акції та причини загибелі підлеглого бійця. Склавши звіт, Цимбаліст поніс його начальнику.

Порівняно з ранком генерал виглядав значно спокійнішим та врівноваженим. Напевно він вже знав деякі подробиці нічної бійки, відтак був на боці свого підлеглого. Перше, чим поцікавився генерал, це станом дружини загиблого капітана Олесі Кривенко.

– Як вона себе почуває, Євгене?

– Тримається стійко, хоча і довелося зробити укол заспокійливого. Мені чомусь здається, що після операції у Чернігові Олеся Кривенко стала більш поміркованою, тобто з почуттям певного жіночого фаталізму.

– Так, – генерал скрушно похитав головою, – прожити рік з інвалідом – молодим, сильним, здоровим чоловіком, але інвалідом – це дуже непросто. Напевно, саме це і наклало відбиток на її характер. Сподіваюсь, що похорони бійця пройдуть нормально. Зараз відповідні служби цим займаються.

– На коли призначено панахиду?

– На післязавтра. Між іншим, а що із сином капітана Кривенка? Радились із удовою щодо його майбутнього?

– Так, я їй сказав, що у разі, якщо Роман Кривенко схоче обрати шлях військового, то зможе вступити до будь-якого профільного ліцею чи вишу без іспитів.

– І що Олеся?

– Сказала, що про це говорити ще зарано. А свій життєвий шлях хлопець обиратиме самостійно.

Генерал із розумінням схитнув головою – він теж усвідомлював, що говорити із удовою про майбутню професію її єдиного сина, коли ще не поховано чоловіка, дуже не просто і навряд чи доцільно. Але ж іншого вибору не було.

Після розмови з генералом Цимбаліст вирішив відвідати їхній шпиталь, що знаходився на вулиці Липській. Саме там, у відділі патологоанатомії нині перебувало тіло загиблого бійця. І саме там мали знаходитись тіла гуманоїдів, точніше колишніх землян, що перетворились на потвор. Хоча, цілком можливо, що їхні рештки могли направити і до іншої закритої дослідницької установи. Втім, останнє мало цікавило підполковника, адже тим мали займатись профільні фахівці-біологи. Цимбалісту ж важливо було дізнатися інше – коли буде готове до погребіння тіло його загиблого бійця. Адже воно зазнало шкоди від гранати, яка чомусь вибухнула у руках капітана. Тож важливо було з’ясувати, в якій труні – відкритій чи закритій – доведеться ховати Кривенка. То було важливо, адже родина мала неодмінно попрощатися із чоловіком, сином, батьком…

Як не дивно, але дістатися мети своїх розшуків виявилось досить непросто. Черговий просто відмовився пускати Цимбаліста до відділу патологоанатомії, дарма що обидва служили в одній структурі. Аргумент був залізний – тільки за спеціальним пропуском, підписаним начальником управління.

Для Цимбаліста це було занадто. Він – керівник підрозділу, безпосередній начальник бійця, який загинув виконуючи його наказ, – не мав доступу до тіла підлеглого. Цимбаліст так рознервувався, що суперечка з черговим мало не переросла у бійку. Проте у нагоді стався лікар Іван Черняков, який саме і робив розтин. Він випадково йшов коридором і побачив сварку двох чоловіків. Дізнавшись про її причини, медик дав наказ черговому негайно пропустити підполковника. Після чого повів Цимбаліста просто до свого кабінету.

 

***

 

Іван Миколайович Черняков теж належав до покоління євромайданівців. Коли Київ занурився у чадний дим горілих шин, Івану було 14 років. Але він не боявся ходити на Майдан і надавати допомогу тим хто її потребував. Рубав дрова, підносив шини та пляшки із займистою сумішшю, колупав бруківку для барикад, допомагав пораненим. Особливо Ванькові подобалось перев’язувати криваві рани, гамувати кров і тим самим рятувати повстанців від неминучої смерті. Кулі, випущені із автоматів та снайперських гвинтівок, цвьохали у його ніг, свистіли над головою, одна навіть наскрізь пробила рукав куртки. Та, на щастя, жодна із них хлопця не зачепила. Але той перший досвід участі у справжній війні на все життя запам’ятався і закарбувався у свідомості. Відчуття небезпеки, помножене на щире бажання допомогти ближньому, сформували в Чернякові нову особу – сміливу, рішучу, добросерду і… охочу до ризику. Адреналін, який у стресовій ситуації потужно виділявся у кров і туманив мозок, мимоволі зробив Івана залежним. Відтепер хлопець прагнув пригод. Зміни, що відбулися в країні, зачепили і його: Ванько враз усвідомив, ким хоче бути насправді. То був вибір на все життя.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 19.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись