Розділ 4

Еліна

- І знову дякую, - трохи зніяковіла я, відсуваючись від чоловіка кілька подалі. Мене починала турбувати моя реакція на цього шалено красивого представника чоловічої половини людства.

Коли незнайомець перестав мене обнімати, я вловила в собі легкі нотки... жалю?

Ні, він, безсумнівно, симпатичний, сильний, рішучий, за таким як за кам'яною стіною, але... серцю не накажеш. Кохаю-то я все одно свого підтягнутого та худорлявої пілота.

- І знову - прошу, - пролунав збоку насмішкуватий голос. Чоловік не став чекати мене, а відправився далі по моєму маршруту.

Я навіть злегка здивувалася. Я звикла до пильної, іноді навіть дещо нав'язливої, уваги з боку хлопців та чоловіків, а тут... Жодної уваги, крім хіба що ввічливої небайдужості, взагалі не було. Молодий чоловік з чіпким поглядом сірих очей просто пройшов повз мене, немов кожен день пачками рятував таких же як я любительок потрапити в життєві перипетії.

Я склала руки на грудях, гордо підняла підборіддя і попрямувала в ту ж сторону, куди прямувала раніше. Мені зараз вкрай необхідно було побачити саме зараз ті співаючі фонтани. А інакше я до них ніяк не доберуся.

Я прискорилася, немов від мого руху зараз залежала доля цілого світу. Швидко проходячи повз сіроокого чоловіка, краєм вуха я почула тихе хмикання. Здивована я занадто різко зупинилася, занісши ногу для чергового кроку.

- А ти кумедна, - м'який низький тембр зупинився біля мене.

Я подумки задихнулася від обурення. Кумедна?!

Що ж, загалом це краще, ніж якщо б я була - неповторна, красива, найчудовіша та що там далі за списком у захоплених мною осіб чоловічої статі йде.

- Я йду до фонтанів, - ледь наважилася зізнатися у своїй меті для пішої нічної прогулянки.

Чоловік зрозумів мене вірно.

- Мені потрібно до Бурж Халіфа. Можу провести? - в його спокійному голосі не відчувалося ні натяку на питання. Він немов констатував загальновідомий факт. Може провести і проведе.

- Добре, - погодилася я, навіть не роздумуючи. Вже краще цей малознайомий чоловік, який вже два рази врятував мене, ніж натовпи дуже нескромних шанувальників.

Спочатку ми мовчки йшли поруч. Мені було трохи ніяково, я не знала з чого почати розмову. Про що думав незнайомець, я не мала ані найменшого розуміння.

Але потім слово за слово ми розговорилися про якісь несуттєві речі.

- Розкажи, ким ти працюєш? - вперше за останній час в сірих очах блиснув інтерес. - На модель не схожа, - він задумливо поглянув на мене і знову повернувся до дороги.

- Я працювала там, - я махнула рукою в бік неба і замовкла.

- Зіркою? - з жартівливим подивом знову подивився на мене незнайомець.

- Ага, якби, - я зітхнула і спробувала посміхнутися. - Стюардесою. Але більше не працюю. Зараз я вільна, - стиснула губи від жалю про втрачену роботу.

Чоловік кинув вивчаючий погляд, але тему розвивати далі не став.

Я очікувала чого завгодно, але ніяк не відсутність викликаних можливою цікавістю питань.

Це було настільки незвичайно, що я навіть задумалася, а чи не грає він роль хорошого хлопця. Аж надто добре розуміла мене людина, яку я бачила в перший раз у своєму житті.

Як правило, мене оточували люди, що надто активно сунули свій ніс в мої справи. У відповідь на такі наміри в мій бік я винайшла власні колючі, часом навіть уїдливі, фрази. Поведінка ж цього сіроокого чоловіка повністю вибила мене з колії.

Поступово наша розмова відновилася. І вже досить швидко ми дісталися до співаючих фонтанів, біля яких і розташовувався височенний шпиль Бурж Халіфа.

Підійшовши до води, яка підсвічувалася різними кольорами, ми зупинилися.

Стоячи в пів оберта до прекрасного музичного дійства, я внутрішньо приготувалася попрощатися з людиною, ім’я якої я навіть досі не знала.

Чоловік відірвав свій погляд від фонтану і повернув до мене свої сірі вири.

Я завмерла, підбираючи слова для прощання. Можливо, потрібно йому ще раз подякувати?

- Ти не хочеш випити кави? - раптом запитав мій візаві, випадково нав'язаний мені долею.

- Щ-що? - я розгубилася від такої пропозиції. Навколо, незважаючи на пізній час, стояли натовпи людей, що милувалися багатобарвним захоплюючим видовищем. Обговорення цієї краси велися тут різними мовами. А він пропонує мені каву...

Я навіть обернулася. Але ніде поблизу не помітила ні кав'ярень, ні навіть невеликих кавових кіосків.

Розумно подумала, мабуть, я краще відмовлюся. Відходити звідси я зовсім не збиралася.

- Я зараз повернуся, - сказав мій співрозмовник, який помітив збентеження на моєму обличчі.

А потім просто зник. Розчинився в гущі людських тіл. На якусь мить я відчула щось схоже на порожнечу.

Але потім, подумавши, що цей загадковий незнайомець ймовірно просто не знав, як піти, щоб не було занадто незручно прощатися, я просто розслабилася. Відпустила цю ситуацію.

Я збиралася відволіктися. І нехай повністю вимкнути голову у мене не вийшло, але мені все ж було вже досить - три напою на голодний шлунок зіграли свою вирішальну роль. І якщо після стрімкої втечі з підвального закладу в мені вирував адреналін, який потроху заспокоївся в присутності мого рятівника, то зараз десь глибоко всередині в мені зароджувалася легка спустошеність.

Франца у мене більше немає. Улюбленої роботи теж.

Я абсолютно не уявляла, як надалі складеться моє молоде життя...

Я протиснулася до самого огородження і сперлася на біліючі в розцвіченій відблисками яскравих чистих кольорів напівтемряві перила. На секунду заплющила очі, намагаючись уявити якою було б моє життя, якби я не влаштувалася в свою авіакомпанію, не зустріла коханого-пілота і не показала зубки Людці...

Розпахнувши вії я знову відчула чужу присутність. Трохи різкий чоловічий природний запах. Я зітхнула і повернулася до чергового бажаючого зі мною познайомитися.