Розділ 7

Еліна

- Привіт! - на кухню зазирнула якась світловолоса дівчина. - Бачу, ви вже познайомилися, - засміялася вона. - А я не встигла, - вона обдарувала мене білозубою посмішкою. - Я - Даша.

Я сиділа, притулившись до стіни, і переводила здивований погляд з блондинки на Енріке, який теж завітав сюди слідом за гостею. Так і не зрозуміла - невже в цій квартирі нас буде жити цілий літак?!

Дівчина сіла на стілець поруч зі мною і взяла вільну виделку, застукала їй по столу з явним наміром отримати свій обід, як можна швидше.

- Ріку, а де моя їжа? - строго подивилася на хлопця, який все ще стояв у дверях.

Енріке пожвавився і вже через пару секунд заторохтів кришками, намагаючись швидше пригостити біляву Дашу.

- Їсти подано. Смачного вам, леді, - він зробив жартівливий уклін.

- Ти теж стюардеса? - поцікавилася я у дівчини, яка з таким же апетитом накинулася на їжу, як і я деякий час назад.

- Угу, - кивнула Даша, продовжуючи жувати.

- Ти не звертай уваги. Вона поки не поїсть, з нею неможливо нормально розмовляти. Просто божевільна, - куточки губ Енріке поповзли вгору.

Я думала, що зараз вибухне скандал або що гірше. Якби так сказали про мене, я б точно не промовчала. Але Даша тільки згідно кивнула, не відриваючись від м'яса.

- Стовідсотково. Я коли голодна, я просто drama queen*. Рік це прекрасно знає, тому - ось, - вона показала рукою на стіл з уже порожніми тарілками. - Дякую, сонечко, - вона притягнула до себе Енріке, легко обійняла і ніжно поцілувала.

Мої очі розширилися від подиву. Але тут же прийшло усвідомлення, що Всесвіт до мене не так вже й добрий - знову будуть постійно маячити перед моїми очима прекрасні стосунки у інших людей. У той самий час, як моє серце ще кровоточить...

- Гаразд, сонечко, я пішов, - тепер уже хлопець поцілував дівчину у відповідь. - Робота не чекає.

- Що ти маєш на увазі - робота не чекає? - сьогодні схоже у мене був цілий день подиву. - А ти хіба не з нами завтра летиш до Нью Йорка? - запитала я у Енріке.

- Ні, звичайно, - засміялися обидва моїх співрозмовника.

- Рік - не стюард, - пояснила Даша, встаючи зі стільця.

- А хто? - в моєму серці знову кольнуло. - Невже пілот?

- Ні-ні-ні, - відразу ж замотав головою Енріке. - Не дай, Боже! Я і машину воджу дуже неохоче, а тут цілий літак, - він поглянув на годинник, швидко попрощався і одразу ж втік.

- Рік мій абсолютно не має відношення до авіації, - пояснила мені Даша, повернувшись з передпокою, як тільки зачинила за мексиканцем вхідні двері. - Це я з якимось шейхом хотіла познайомитися, все по ресторанах ходила, а підчепила собі шеф-кухаря, - розсміялася блондинка.

- Теж непогано, - резонно зауважила я, згадуючи, як божественно смачно готував молодий чоловік.

- Ось і я так подумала, - Даша прибрала наші брудні тарілки в посудомийку. - Ходімо я тобі твою кімнату покажу.

- Ось твоя скромна кімнатка, - Даша зупинилася на порозі, пропускаючи мене всередину.

- Ну, щодо скромної ти пожартувала, - я вступила в свої володіння та обернулася, з цікавістю оглядаючи все навколо.

Місця у мене тут було більш ніж достатньо. Навіть кімнатою цей простір назвати було складно, скоріше - кімнатищою.

Дві стіни прикрашали величезні вікна - кімната була кутовою та виходила на два різних проспекти.

Великий світло-сірий диван вальяжно розташувався біля третьої стіни, над ним висіла картина. А ще тут були містка шафа та столик зі стільцем.

- Якщо захочеш, завжди можеш собі докупити щось з меблів, - сказала Даша. - Тут дозволено ставити свої речі.

Я ще раз оглянула всю кімнату. Так, сюди я пізніше зможу поставити журнальний столик. А ось тут так і проситься пара затишних крісел.

Я задумливо підійшла до вікна і трохи відсунула жалюзі. Стрепенулася, усвідомивши, що дивлюся на Бурж Халіфа. У пам'яті абсолютно недоречно спливла минула ніч.

- Так, вид звідси просто дивовижний, - подала голос моя сусідка, яка спостерігає за моїми пересуваннями. А потім раптом пожвавішала. - Стривай, а де твої речі? Це чи і все? - показала пальцем на диван, на якому зараз стояла моя сумка та лежала моя форма.

- Ні, - я заперечливо похитала головою. - У мене все залишилося в готелі. Біля аеропорту. Я зараз поїду заберу.

- Я тобі допоможу, - голос Даші пролунав вже десь із коридору. А потім вона виринула вже зі своєю маленькою сумочкою в руках. - Я готова, - дружелюбно посміхнулася сусідка, а в мене на душі потеплішало.

 Завжди приємно, коли зустрічаєш людину, яка не зациклена тільки сама на собі, а повністю готова допомогти. У нашій роботі стюардес така поведінка вважається нормою, але тільки, як правило, в межах літака. Тих же білочок або Людку, наприклад, просити ніхто ніколи не ризикував.

Тому Даша мене дуже здивувала, але і відразу ж показала себе та потроху входила в довіру. І це якщо взагалі не згадувати Енріке, який прямо з порога мене, незнайому людину, відразу ж смачно нагодував.

Все ж дякую тобі, Всесвіте, за те, що ти мені даєш на моєму життєвому шляху.

- На таксі або пройдемося пішки? - запитала мене сусідка, коли ми виходили з ліфта. - Я особисто за прогулянку.

- Не боїшся перед завтрашнім польотом ноги натрудити? - я подивилася на неї з часткою скепсису. Те, що я чула про трансатлантичні перельоти, було просто жахливо. Дехто розповідав, що у них не було ні секунди присісти.

Про це я і поцікавилася у Даші, яка трохи насупилася, а потім розуміюче кивнула головою.

- Так, так буває, коли в команді кожен сам по собі. Але, на щастя, у нас такого немає. Я тебе познайомлю з нашими. Ми всі завжди один одному допомагаємо - це здорово розвантажує. Крім того, ми ж, на щастя, не в пеклі працюємо. Це там поки всіх оббіжиш, пару десятків кілометрів намотаєш, - посміхнулася світловолоса дівчина.