8 глава 8

П'ять років тому

Лада

-Ай!

   Я нічого не розумію.

   Мене просто збиває з ніг.

   Кудись лечу, ударяючись спиною.

   А…

   Зверху на мене навалюється щось важке!

   - Ти божевільна?

   Хрипко простягає оксамитовий голос.

   Моргаю. Зір чомусь не хоче сфокусуватися. У голові гомін!

   Який відразу забивається диким, просто нереальним гулом машин!

   А…

   Наді мною сяють величезні чорні очі!

   – Я…

   - З тобою все добре?

   Чоловік хмуриться.

   Я чомусь помічаю, як він неймовірно, просто надзвичайно красивий.

   Розкриваю губи, і…

   Просто безглуздо. Якось по-ідіотськи починаю на нього дивитись!

   – Ви мене врятували. Дякую.

   Нарешті все вишиковується в моїй голові.

   Він справді врятував мене!

   Я мало не потрапила під машину! Тут просто шалений, божевільний рух! А я…

   Я просто йшла, не розбираючи дороги.

   І нічого не бачачи, бо мені сльози застилали очі!

   – Десь болить? Як тебе звати? Скільки пальців?

   Він крутить рукою перед моїми очима.

   А я…

   Я чомусь очей не можу відвести від його обличчя.

   Дух зовсім вибило. Але це, звичайно, від тяжкості його тіла!

   Яким, як я розумію, він просто змів мене з проїжджої частини, щоб мене не розмазало по ній на всьому ходу!

   – Лада.

   Видихаю, облизуючи губи. Вони чомусь дико пересохли.

   - Мене звуть Лада. І у вас три пальці.

   - Ну слава Богу. Ти не божевільна!

   Він…

   Він усміхається.

   Так по-хлопчачому відкрито, що мені раптом починає здаватися, що навколо ясний сонячний день.

   А, може, він і справді сонячний? Просто я цього не помічала.

   Після таких новин все довкола здасться найсірішим і похмурим!

*   *   *

- Вашому братові терміново потрібна операція. Дуже тяжкі переломи. Пошкоджено спину. Ноги… Переломи зі зміщенням. Насправді тут потрібна ціла серія операцій.

   – Скільки?

   Запитую впавшим голосом.

   – Зараз, на перший погляд, гадаю, що не менше десяти. Але все залежить від організму. Як він поведе себе. Як буде відновлюватися та реагуватиме на лікування. Ну і, звичайно, довгий реабілітаційний період. І Лада. Будьте, будь ласка, готові до того, що він так і не зможе ходити. Але, принаймні, зможе користуватися руками та самостійно пересуватися у кріслі.

   Я схлипую.

   Закриваю обличчя руками.

   Я намагалася триматись. Щоправда. Чесно.

   І я трималася.

   Навіть коли побачила його таким безпорадним, що лежить у лікарняній палаті.

   Матвій нічого зараз не може. Нічого.

   Ні руками поворухнути, ні ногами.

   Та він навіть говорить важко.

   І тільки його очі.

   У них усе.

   Усі почуття. Весь біль та розпач!

   Але навіть дивлячись у них, я все одно трималася.

   Усміхалася йому, гладячи по голові.

   Говорила про щось і обіцяла, що з ним все буде добре! Що він обов'язково вилікується!

   А зараз…

   Зараз моїх сил просто не вистачає!

   Десять операцій!

   Боже!

   Де мені взяти такі гроші?

   Лікар поки не озвучив суму, але ж я не дурочка.

   Прекрасно розумію, що це дорого.

   Дико, дуже дорого!

   А ми з Матвієм зовсім одні, і...

   – Як не ходитиме?

   Скидаю на лікаря благаючий і сповнений розпачу погляд.

   - Може, це ще не так? Можна ж провести ще якісь аналізи, і... І ви самі сказали! Все залежить від організму! Може…

   – Лада.

   Лікар хмуриться. Хитає головою, стискаючи ручку в руці.

   – Я не хочу даремно вас обнадіювати і подавати вам надії, яким не судилося збутися. Так. Деякі лікарські правила на боці того, що пацієнтові та близьким краще не говорити всієї правди. Тож у них залишається надія. Але...

   – Значить, все ж таки надія є?

   Я хапаюсь за його слова, як за соломинку.

   - Це надія на диво, Ладо. На жаль.

   Він хитає головою.

   – Я вважаю, що одразу треба попередити. Зазвичай я даю два прогнози. Найкращий і найважчий. Впевнений, завжди краще підготуватись до найгіршого, ніж сподіватися на те, чого ніколи не буде. У вашому випадку, на жаль. Я не бачу жодного шансу, що ваш брат колись зможе ходити.

   – Ви не бачите. Але… Може…

   – Лада. Все можливе, звичайно. На моїй практиці були чудеса. Справжнісінькі. Іноді піднімаються ті, кому й життя в прогнозах не залишали. Але я не хочу, щоб ви вірили в це. Ви маєте розуміти. Це один випадок на мільйон. Якщо він зможе самостійно пересуватися в кріслі, це вже буде перемогою. Величезною перемогою, Ладо. І до цього потрібно пройти довгий та важкий шлях. На сьогодні я навіть цього вам не обіцяю. Але насправді це райдужний прогноз.

   Погано. Мені погано.

   Хочеться закричати.

   Але я тільки затискаю долонею рот і все одно починаю тремтіти від ридання, що прорвалися.

   – Послухайте.

   Лікар важко піднімається.

   Стає поруч, простягаючи мені склянку холодної води.

   – Медицина не в змозі творити чудеса, на жаль, – він говорить із гіркотою.

   Видно, ще не звик до чужого болю. Ще не закостенів.

   - Як би нам цього не хотілося.

   Розводить руками.

   Я намагаюся випити води, але не виходить.

   Зуби ударяються об склянку.

   Половина води розливається на стіл та на одяг.

   – Ну. Заспокойтесь.

   Він починає гладити мене по волоссю, як маленьку.

   – Послухайте, Ладо. За таких переломів це ще дуже хороший прогноз. Повірте мені. Ваш брат має шанс. І знаєте, люди можуть і в інвалідному візку жити майже повноцінним життям. Багато хто навіть одружується і заводить дітей. Ваш брат ще молодий. Він упорається.