Йоханий бабай

Глава 4.

- Зачекай, зачекай, зачекай.... Не треба мене їсти. - Починаю свої жалюгідні спроби врятувати своє життя.
- Чому це? - він зупиняється на мить.


- Йоханий, ти чи їж вже його, чи нам віддай. Ми всі тут голодні. А дивитися на нього і не їсти справжні тортури для наших шлунків.- Промовив хтось з нечистих.

- П'яти свої оближи... - Сказав перш ніж встиг подумати. І... замовк, знову побачивши компанію, яка зібралася навколо.

- Невже жити хочеш? - лукаво посміхнувся Йоханий бабай. Хоча я досі не можу повірити, що його так звуть. Та і багато у що не вірю... Тобто, вірю, але з трудом.
Та тільки зараз все це байдуже. Головне, що з'явилася ниточка яка допоможе мені викарабкатися з усього цього.

- Звісно ж що хочу.
- А на що ладен заради порятунку?
- На все, що завгодно!
- І душу віддаш?
Оце питання завело мене в глухий кут. Такого я не очікував.

- Ні. Душу не віддам. Краще вже померти.
- Тоді твоє бажання буде негайно виконане...
Після цих слів він поклав мене на землю.

Я чекав, що зараз мене або з'їдять; або розчавлять, як маленьку комаху. Але ні...

Йоханий щось дістав з кишені, хоча я не можу зрозуміти де саме вона в нього знаходиться, і почав сипати на мене. З кожною піщінкою, що потрапляла на мене, я починав збільшуватися в розмірах. Доки нарешті не став таким, яким був у житті. 
От тепер то я зрозумів, яким чином я помістився в мішку.

А ще... Тепер я нарешті зрозумів, що таке страх, коли на тебе дивиться десяток пар голодних очей нечистої сили.

В кожного з них палали очі в яких відображався голод, а ще лють і цілковите зло. Страх, який прокрадається в глибину серця і міцно осідає, змушуючи уяву малювати найжахливіше, що може бути. І як би я не старався прогнати їх від себе, нічого не виходило.

Мимоволі здригаюся. Розумію, що це і є мій кінець. Порятунку не буде.

Коло з нечистих починає зменшуватися. 
Єдине, що мені лишається, так це взяти себе в руки, бути чоловіком і дивитися смерті в очі з високо піднятою і нескореною головою.

І я дивлюся. Дивлюся, як вся ця нечість, яка зібралася тут, мов відьми на шабаш, починає робити якісь дивні рухи навколо мене.
Відчуваю себе жертовною тваринкою. Що ж вони замислили? Що збираються робити зі мною? Чому просто не покінчити зі мною швидко?

Продовжуючи танцювати, вони щось тримають. Придивляюся. Ніж. Лезо хвилясте і тонке, а ручка у вигляді змії. 
У бабая в руках лялька. Ніби лялька вуду. І чомусь він переводить погляд з неї на мене і при цьому дуже дивно посміхається. Від цієї посмішки мороз йде по всьому тілу. Страх з ще більшою силою осідає всередині і мов той черв'як точно мене. Повільно і болісно...
Це все не віщує нічого хорошого. Нічого хорошого для мене.

- Зрадник має бути покараний.- Каже мій новий знайомий і передає ляльку тому, в кого ніж. 
Ще одне ЩОСЬ, схоже на опудало, хапає її наче скарб, присідає на коліна. Поклавши ляльку на землю, встромляє в неї ніж.

- Зараз нап'ємося крові людської... Як   же я скучив за цим смаком.
Його очі бігають, мов у божевільного. А інші... У них ніби починається масовий сказ. Таке враження, що їх тримає лише тоненька ниточка, яка от - от обірветься і вони нарешті досягнуть своєї мети - розірвуть мене мов скажені пси.

Чомусь, після цього дійства з лялькою, мені стає погано. Дуже погано. Серце прискорено б'ється. Кров ніби застигає венах. Все тіло німіє. При цьому болить так, що здається ніби я помираю.

Хапаючись за те місце де болить, падаю на землю. Мої ноги не в силах мене втримати.

Холодна вогка земля стає моїм ліжком і останнім пристаніщем. М'яка трава простирадлом. 
Чомусь із дерева, під яким я лежу, починає сипатися листя вкриваючи мене, ніби ковдрою. 
Очі повільно закриваються, запам'ятовуючи останню і найжахливішу картину в моєму житті - нечість.


І тут, ніби щоб мій кінець був логічним і мав пояснення всьому, що зі мною сталося, мій мозок відповідає на найголовніше запитання "чому?".

Зрадник. Зрадник.
Зрадник....
Вони називають мене зрадником. Голосять, мов біля засудженого до страти.


Рік тому, я зустрічався з дівчиною, яка,  виявилася була не просто повернута на магії. Вона її практикувала.

Спочатку це мені здалося невинним жартом, вигадкою, але згодом... Згодом до мене дійшли розмови, що почали ми зустрічатися не просто так, а точніше сказати не по добрій волі. 
Я в таке не вірю і ніколи не вірив. 
Потойбічні істоти, магія і все таке, були для мене цілковитою витівкою.

Але я замислився...
Вона ж мені ніколи не подобалася. Ми з хлопцями, навіть жартували над нею.

Отже розмови, це не просто розмови...? Чи це такий збіг обставин? Я не знав, що думати і як бути. І прийняв рішення, яке мені здавалося найправильніше.

Я покинув її. Без пояснення. Та й нащо? Не люблю дівочі сльози... Я просто пішов. 
Тим самим знову повернувшись до свого життя і друзів ( друзі, доречі, перестали якось зі мною спілкуватися через мою дівчину. Вона нікому не подобалася. А покинувши її я знову повернувся в ряди своїх...).

А на наступний день я вже знову зустрічався з дівчиною.  З іншою. За ту попередню мені і досі соромно.

От тільки це було розцінено, як зрада. Моя колишня влаштувала таке шоу...
Пам'ятаю, що вона кричала щось про помсту, про зрадника, покарання... Та я не звернув на це увагу.

Можливо, поговоривши і все пояснивши, я б зараз тут не знаходився...? Може б вона навіть все зрозуміла б? Хто зна... Тоді я не став з нею розмовляти. Зробив вигляд, що взагалі не знаю її. Правда.... хлопці почали з неї кепкувати, а я і не заступився...
Не хотілося втрачати свого авторитету, який і так висів на волосинці...

Та що вже... Часу назад не повернеш.

Хоча й досі мені не віриться, що все це насправді, що Йоханий Бабай таки існує.

Ніби кат... Існує, щоб мститися!? Забирати тих, хто вже ніколи не повернеться!?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше